***

я не люблю писати про любов.
про те шо думаю, що відчуваю.
боюся ставити тавро:"це - так,
інакше - небуває.
тому дивітесь людоньки,
пильно вдивляйтесь.
у кожен крок, у думку кожну,
у слова.
дивітеся чи я часом не відійшла
від приписів, що я сказала,
що над собою прописала,
а ви затвердили, бо не могли
їх не затвердити - це ж я сама сказала,
значить знала, що говорити.
про те, що личить, а що ні.
про те, що треба, що ж абсурд.
про все прописано.
про все затверджено."

бо я тоді - канатоходець.
приречений віками
іти кудись
лиш по одній із визначених нами
ліній.
ви ж вірні слуги правоти тієї
такі ж канатоходці.
йдете самі, хитаючись,
та ще й встигаєте вдивлятися на мене:
чи я пройду, чи я впаду.

і так ми забуваємо про низ, про небо
воно ж відволікає і заважає йти.
давай! змагай! тобі ще трошки!
ти зможеш! не впади!
але ж куди?
куди іти?!

самій на лінії накресленій в повітрі, що не тримається буття і купи,
хитається від заздрісних очей і мого страху - помилитись.
де ні обняти, ані звірити себе комусь,
ні вільно попід небом говорити, забувши про канат, де я стою.
долоні навіть не подати. бо ж можеш впасти.

нехай. я падаю. здаюсь. Дивітесь!
бачите? я йду! я полишаю...
Що? внизу - там пекло?
сморід від вогню,
смоли і смажених людських гріховних душ?
ну що ж, а рай тоді вверху?

як примітивно.
як примітивно. хтось нам сказав, а ми повірили йому.
так-так, пекло - внизу.
і поділили світ нарізно.

і осудом взялися нарікати, тих, хто по лінії не йде.
тих, хто своє шукає, не чуже.

я теж піду. впаду у порожнечу.
і не повірю я , що там згорю.
скину баласт чужих думок. і свої теж відпущу,
ті що родились ззовні, не в мені.

і пташкою над вами пролечу.
понад абсурдом всіх "канатів"
я буду голосно співати,
про те, що світ - єдиний. тут.
немає поділу на чорне й біле.
не є розказано як тре іти.

як думати і як казати.
ти - вільний сам обрати,
і вільний вибране змінити враз,
вишукуючи простір для зростання.

бо все тече,міниться і росте.
життя - то рух.
не рухатися - смерть.

не ставмо кодексів, законів чи канонів.
не думаймо, що знаєм все й пізнали всіх,
дивившись на картину гір, а не на них самих, живих,
що в різну пору, в різний лет порізному себе являють.
не думаймо, що все пізнали...

19.05.2008

***

забудувалися, закрились, заховались.
самі від себе і від всіх.
у кам"яні печери залізали,
крізь отвори-віконечка дивилися на світ.

сказали, ми - прогрес.ми - сила,
ми перевершили усіх!
хвороби ж тихо далі їх душили,
щораз сильніш прибивши до землі.

забулися, заплакалися, залишились
рости ногами вгору, головою - вниз.
і душі, ніби птахи в клітках бились,
куди?куди?куди?куди?куди?

пусти мене, мій янголе, на волю.
дозволь ширяти в неба висоті,
ти подивись, куди мене забило
твоїм прогресом в стіни кам"яні.

то ж не твоє, щоранку прокидатись
під божевільні звуки вставунця,
наспіх поївши, зуби чистити і гнати,
скоріш! скоріш! робота нас чека!

ходити там до вечора в утомі,
перебираючи думки чужі,
і навіть не спинитися на трохи,
щоб переглянути свої.

то ж не твоє, голубчику коханий,
крутитися у тому колесі, й себе забувши
гнати, гнати, гнати, як очманілий
гнати в нікуди.

бо хто ж скажи, із тих, що той прогрес будують,
хто може впевнено сказати, що то є?
куди він тим шаленим темпом заганяє?
куди він сотні душ людських веде?

нехай він скаже. так. нехай тобі повість,
але конретно: так і так, туди й туди.
а не як той заклятий комуніст,
говорить все,та не про те.

нехай же врешті він тебе спитає:
я йду туди. а чи зо мою ти?
бо шось та ваша демократія святая,
не розрізняє, що її, а що чуже.

а тягне всіх з собою, не спитавшись.
а хто супроти неї - той фашист.
чи ні. тепер фашист не в моді.
тепер скоріше буде терорист.

чи ж бачиш любчику? чи ж бачиш золотко моє кохане?
міняються завіси, декор міняється, але ж сюжет,
із віку-вік один і той самий. один і той самий.
занудний, не цікавий і дурний.

лиш би зібрати, об"єднати,
затички в вуха повтикати,
на очі шори начепить,
і гнати,гнати,гнати,гнати.

та швидко так, шоб не схотілось часом подумати,
про те чи варто пів життя свого здавати,
просто так оддати незнаючи завіщо і на що
комусь на розбудову чогось.

не йди туди, прошу тебе, не йди.
побуть зо мною і поговори.
ти вже давно зо мною наодинці
не говорив.

давно у мене не вглядався.
давно у мене не питав.
бо ніколи було питати.
чужі думки в собі перебирав.

тепер спинись. вдихни. подумай.
подумай про своє й моє.
чого нам треба?

***

Обійму тебе літньою зливою,
запахом фіялок огорну,
Сонця променем яскравим і грайливим
Все, що є сумного, заберу.

Змию смуток, і біль, і тривогу.
Проростеш ти у лоні моїм,
заквітчаєшся квітами щастя,
і ніколи не будеш сумним.

Зорями тихими ясними
тобі до чола пригорнусь,
хай світяться думами щасними,
а я піснею в тебе ввіллюсь.

щоб лунала на всі видноколи!
щоби знали луги і поля:
мій коханий - не знає горя!
мій коханий - щасливий і я!

***

всі люди - янголи.
всі люди - боженята.
малі дітиська Божі,
що бавляться собі
його дарунками.

всі люди - янголи.
ми херувимів тайно.
ми херувимів тайно.
тайно являючи, являєм.

та ще не всі про те ми знаєм,
ба навіть непідозріваєм,
про у церкві ми співаєм.
й кого являємо ми тут.

і що не личить нам, янгелам
смутним ходити по Землі,
про те, що не суттєве пам"ятати,
а те, що треба скоро забувати.

сваритися, казитися і нарікати,
і брат на брата обзивати,
хоча б лиш в мислях,
але все ж сказати.

а потім йти до церкви і колінкувати
молити і випрошувати в Бога,
"Ой,боже, нащо ти таке створив?
що ти зо мною, бідним, наробив?
Подай нам то, ні то не то,
Подай нам друге, то зроби.
А ні, те - не підходить. чого ж стоїш?
давай - роби! даруй нам ласку, милість Божу,
і все готове піднеси, на блюдечку нам ще й подай,
і Дай нам, дай нам, дай нам, дай!"

і кажем, і взиваєм, і благаєм:
"О, Отче наш! О, Отче, нас спаси!
Ми - ж діти Твої! То ж за нас зроби,
Бо ж немічні ми є"

всі люди - янголи.
всі люди - боженята.
малі дітиська Божі.

чи ж витримали б ви таких дітей?
коли створивши СВІТ для них,
ви б чули тільки нарікання,
про те, що він все не такий.

коли б хотіли, шоб лиш Ви,
за них зростали і цвіли,
щоб Ви за кожного його життя прожили,
а потім ще й і прокляті були,
що щось не те зробили,
що їм свободи не дали,
що б вони може й краще оте життя своє прожили,
а ви їм все отак напсули...

ех! що й казати.
коли б вони дарунок шматували,
отой, що в цілім всесвіті ОДИН.
коли б свободу дану вами
не шанували, а кляли.

всі люди - янголи.
всі люди - боженята.
але не хочуть теє визнавати.
не хочуть янголів в собі відкрить,
і замість кпинити і нарікати,
сказати "Дякую", всміхнутися,
і ЖИТЬ.

***

я не люблю писати про любов.
про те шо думаю, що відчуваю.
боюся ставити тавро:"це - так,
інакше - небуває.
тому дивітесь людоньки,
пильно вдивляйтесь.
у кожен крок, у думку кожну,
у слова.
дивітеся чи я часом не відійшла
від приписів, що я сказала,
що над собою прописала,
а ви затвердили, бо не могли
їх не затвердити - це ж я сама сказала,
значить знала, що говорити.
про те, що личить, а що ні.
про те, що треба, що ж абсурд.
про все прописано.
про все затверджено."

бо я тоді - канатоходець.
приречений віками
іти кудись
лиш по одній із визначених нами
ліній.
ви ж вірні слуги правоти тієї
такі ж канатоходці.
йдете самі, хитаючись,
та ще й встигаєте вдивлятися на мене:
чи я пройду, чи я впаду.

і так ми забуваємо про низ, про небо
воно ж відволікає і заважає йти.
давай! змагай! тобі ще трошки!
ти зможеш! не впади!
але ж куди?
куди іти?!

самій на лінії накресленій в повітрі, що не тримається буття і купи,
хитається від заздрісних очей і мого страху - помилитись.
де ні обняти, ані звірити себе комусь,
ні вільно попід небом говорити, забувши про канат, де я стою.
долоні навіть не подати. бо ж можеш впасти.

нехай. я падаю. здаюсь. Дивітесь!
бачите? я йду! я полишаю...
Що? внизу - там пекло?
сморід від вогню,
смоли і смажених людських гріховних душ?
ну що ж, а рай тоді вверху?

як примітивно.
як примітивно. хтось нам сказав, а ми повірили йому.
так-так, пекло - внизу.
і поділили світ нарізно.

і осудом взялися нарікати, тих, хто по лінії не йде.
тих, хто своє шукає, не чуже.

я теж піду. впаду у порожнечу.
і не повірю я , що там згорю.
скину баласт чужих думок. і свої теж відпущу,
ті що родились ззовні, не в мені.

і пташкою над вами пролечу.
понад абсурдом всіх "канатів"
я буду голосно співати,
про те, що світ - єдиний. тут.
немає поділу на чорне й біле.
не є розказано як тре іти.

як думати і як казати.
ти - вільний сам обрати,
і вільний вибране змінити враз,
вишукуючи простір для зростання.

бо все тече,міниться і росте.
життя - то рух.
не рухатися - смерть.

не ставмо кодексів, законів чи канонів.
не думаймо, що знаєм все й пізнали всіх,
дивившись на картину гір, а не на них самих, живих,
що в різну пору, в різний лет порізному себе являють.
не думаймо, що все пізнали...

19.05.2008

***

забудувалися, закрились, заховались.
самі від себе і від всіх.
у кам"яні печери залізали,
крізь отвори-віконечка дивилися на світ.

сказали, ми - прогрес.ми - сила,
ми перевершили усіх!
хвороби ж тихо далі їх душили,
щораз сильніш прибивши до землі.

забулися, заплакалися, залишились
рости ногами вгору, головою - вниз.
і душі, ніби птахи в клітках бились,
куди?куди?куди?куди?куди?

пусти мене, мій янголе, на волю.
дозволь ширяти в неба висоті,
ти подивись, куди мене забило
твоїм прогресом в стіни кам"яні.

то ж не твоє, щоранку прокидатись
під божевільні звуки вставунця,
наспіх поївши, зуби чистити і гнати,
скоріш! скоріш! робота нас чека!

ходити там до вечора в утомі,
перебираючи думки чужі,
і навіть не спинитися на трохи,
щоб переглянути свої.

то ж не твоє, голубчику коханий,
крутитися у тому колесі, й себе забувши
гнати, гнати, гнати, як очманілий
гнати в нікуди.

бо хто ж скажи, із тих, що той прогрес будують,
хто може впевнено сказати, що то є?
куди він тим шаленим темпом заганяє?
куди він сотні душ людських веде?

нехай він скаже. так. нехай тобі повість,
але конретно: так і так, туди й туди.
а не як той заклятий комуніст,
говорить все,та не про те.

нехай же врешті він тебе спитає:
я йду туди. а чи зо мою ти?
бо шось та ваша демократія святая,
не розрізняє, що її, а що чуже.

а тягне всіх з собою, не спитавшись.
а хто супроти неї - той фашист.
чи ні. тепер фашист не в моді.
тепер скоріше буде терорист.

чи ж бачиш любчику? чи ж бачиш золотко моє кохане?
міняються завіси, декор міняється, але ж сюжет,
із віку-вік один і той самий. один і той самий.
занудний, не цікавий і дурний.

лиш би зібрати, об"єднати,
затички в вуха повтикати,
на очі шори начепить,
і гнати,гнати,гнати,гнати.

та швидко так, шоб не схотілось часом подумати,
про те чи варто пів життя свого здавати,
просто так оддати незнаючи завіщо і на що
комусь на розбудову чогось.

не йди туди, прошу тебе, не йди.
побуть зо мною і поговори.
ти вже давно зо мною наодинці
не говорив.

давно у мене не вглядався.
давно у мене не питав.
бо ніколи було питати.
чужі думки в собі перебирав.

тепер спинись. вдихни. подумай.
подумай про своє й моє.
чого нам треба?

***

розкрутилася береговієм дика зелень
буде май.
розмінився цвітами-квітами пагорб
понад край.
гілка верби тонкострунної випнулась вгору
стримить
повниться водами-соками тіло дерев.
гримить
злива шугнула кіньми-блискавицями
навздогін
пронеслися за вітром білі пелюстки
дань весні
буйство зелене заповнило простір
геть ущерть
травень. бо вірю, що вічне - життя,
а не смерть.

****
затремтіло-задзвеніло у ночі.
випнулася перша брунька на Землі.
а вчора її ще там не було...

затріпотіло-защебетало щось у гнізді.
із шкаралупки раптом з"явилось пташа на дні
а вчора його ще там не було...

затріскотіло-загриміло у мені
порухом повним життя розквітло у душі
а вчора його ще там не було...

задумалося-задивилося у собі
про те:"а чи й правда, що їх ще не було тоді?"

....

вчорашня небрунька гойдається з вітром у такт,
вчорашня шкарлупка сьогодні літала на дах.

вчорашня неЯ усміхалась комусь за вікно.
ні, людоньки. то - все не так! воно таки вчора було!


****

я - маленька квасолинка.
я - згорнулась у клубок,
усміхнулася до неба -
взяв мене в долоньку Бог.

і похукав, і поцьомав
квасолинку у руці.
з неї виросли цвіточки -
посадив їх на Землі.

і на них ти подивився,
усміхнувся мимохіть.
запахом отих цвіточків
подалася тобі вслід.

ніби снилось і не снилось.
і було і не було
квіточкою ж я лишись.
просто так придумав Бог.