шось таке

писане зимою, коли ше лежало купу снігів, але вже в повітрі звучала весна

коли сніги все сиплять і сиплять
і навіть не віриться шо буває весна
прислухайся - пташки вже співають
скоро-скоро прийде вона
тож не мовчи, співай разом з ними,
і хай сонце сіяє в твоєму серці

коли дощ лиє як з відра
і немає йому ні краю ні кінця
коли здається - ше трохи
і змиє все зі світу лиця
ти потерпи. ти почекай.
ще мить
і в тисячах калюж застрибають
тисячі сонячних зайчиків
а поки співай - не змовкай
і хай сонце сіяє в твоєму серці

коли на серці темно-темно
так що нічого не видно
ані куди йти, ані що робити.
і єдине шо хочеться - гірко ридати
ти пам"ятай
"ніч найтемніша - перед світанком"
тому потерпи. от-от зійде сонце
а поки співай - не змовкай,
і хай сонце сіяє в твоєму серці

***

пристрасть прийшла, пристрасть пішла
залишила за собою гори поорані
їй треба було багато дерев
шоб палити своє багаття
ну от і згоріло...
залишився попіл
і купа пеньків на схилах гір
доки мені буде подобатися
сидіти на них
і ридма-ридати
за тими деревами, що тут росли
і по-дитячому вірити,
що то була Любов
і шо ліс знову виросте
колись.
може навіть на стільки колись
шо будемо в іншому тілі
і зовсім не пам"ятатимемо цієї лісозаготвлі

21.04.2010 р.Б.

Камо грядеш?

Тільки те шо істинне - те приносить щастя і радість. Якщо їх немає, - значить не туди грядеши.
от і решето через яке можна просіяти геть усе - і роботу, і місце проживання, і стосунки, і всі твої буденні справи.
бо життя - то безмежне щастя. і всі люди створенні для того аби бути безмежно щасливими. все решта - полова, яку ми надумуємо собі, чи яку бачим через наші стереотипи чи сліпоту.
найважливіше визначити:

ЩО САМЕ ПРИНОСИТЬ ТОБІ ЩАСТЯ?

Київ-Мінськ. Мінськ-Київ. дороготерапія

їхала туди зара стопу - самого процесу мандрування. бо то дійсно є дороготерапія - вчишся відчувати, довіряти світові, людям, простіше ставитися до всього, не сприймати все надто важливо.ну і я вже переконалася, шо дорога - то відображення внутрішнього світу, такий собі мікропрогон твого життя зараз. і тому якшо з"являються якісь заплутанні ситуації, емоційні бурі, ше всяка фігня, то дорога - найкращі ліки шоб зрозуміти шо робиш не так, проробити ті життєйські ситуації і більше не напрягати ними ні себе, ні людей довкола.
тому на сам процес їждження виділила багато часу. планувала день їхати до Мінська, там заночувати і зразу ж наступного дня вертатися. але несподівано в ніч перед виїздом виявилося шо ми на 8 березня не працюєм, тому з"явився ше один день шоб пошлятися по Мінську, і довше погостювати в Катрусі і Дем"яна.

в суботу в восьмій ранку була вже на трасі за м. Лісова. зразу ж пощастило. по дорозі до Чернігова довше 5-7 хв. не чекала на машину. за півтори години вже в"їжджала в Чернігів. підбадьорена таким вдалим початком, завтикала сказати водію, шоб мене висадив на окружній Чернігова. пригоди почалися :)
завезли мене аж до вокзалу. ну думаю, нічого , це теж позитивно - можна попісяти на вокзалі культурно в туалеті,а не в кущах на трасі при морозі. а там швиденько пройдуся до окружної. Чернігів все таки менший за Київ. ну а звідти до Гомеля - рукою подати, ну а там вже й Мінськ близько. чемно вийшла на кільце перед вокзалом, спитала в який бік до Гомеля і повалила. першу годину йшлося просто прекрасно - морозець, світить сонце, йдеш собі ставні роздивляєшся (такі гарні до речі ці хатки з віконницями). з кожною наступною табличкою - "Гомель" тішишсь - о ну то вже близько. потім усмішка завзяття і бадьорості почала потроху сповзати з фізіономії, в ногах відчувалася втома (давненько я не мандрувала), в мозку набридливо виникали бунтарські думки - ну скільки вже можна йти тим Черніговом! і я почала подумувати може б то на якусь маршрутку сісти і доїхати на край міста. але ж нє - то ж принципово - тільки спином! ну і крім того тож не далако - я ж вже дві години отак от чалапаю. не може ж Чернігів бути аж таааким довгим.
врешті навіть Чернігів закінчився (але якшо хтось ше так завтикає як і я і поїде в центр, то сідайте на 42 маршрутку - вона їде до тублікарні, яка вже на окраїні міста, а звідти до поворота на Гомель, яких 20-30 хв.) вибралася я на ту трасу. рада як слон. думаю ну от тепер застоплю якусь фуру аж до Мінська. почала пиняти. і надиво шось вже не так щастило. зупинялися якісь три машини. я питала чи до Гомеля підвезуть, водії здивовано і мило усміхалися і казали - "нє-нє! ми аж туда не їдем!" тому я йшла далі. (бо то все таки зима - стояти, то є мерзнути. та й чекати я не дуже люблю.) дорога. сніг. і ліси. дуже гарні соснові ліси і де-не-де березові гайочки. сосни хоч і молоді, тоненькі, але ті такі їхні світлі стовбури і пухнасті гілочки то шось...дуже красиво коли світить сонце на світлі стовбури сосни і здається шо вони палахкотять, такі теплі-теплі робляться, коли на них дивитися...
все це звичайно дуже добре і дуже красиво, але третю годину йти пішкарусом вже потроху набридало і доїхати нині ввечері в Мінськ здавалося вже не дуже то реальним. починали з"являтися думки - ну до Гомеля зрештою можна і пішки дійти на крайняк - подумаєш яких 90 чи скількись км, а там казали є в кого заночувати. але чим я і люблю дорогу. тим шо тут варіантів не так і багато - або тебе везуть, або ти стоїш чекаєш, шо підвезуть, або ти йдеш і чекаєш шо тебе підвезуть. все. тому все не так безнадійно, залишається просто йти і надіятися, шо мусить же тобі трапитися машина якась. хіба нє? крім того ше час від часу траплялися між тими Поліськими лісами села. а село - то можливість напроситися до когось на ночівлю і вечерю.
врешті одна спинилася. якийсь дядько їхав в Оршу, тому міг запросто підвезти мене до Гомеля. на кордоні я не вимахувалася і почекала тих пів години поки пройшли таможню. (хоч пішки можна було б і швидше, але я була не проти посидіти трохи часу відпочити собі в теплій машині). так доїхала до окружної Гомеля (а окружна там ого-го-го! просто довжелюча). і о диво! знов почало фартити. машини зупинялися одна за одною, і швидко я вже була на повороті на Мінськ. тут пощастило остаточно - застопила машну вантажну, яка їхала аж до Мінська. тоум решта 350 км собі каталася і каталася. аж почала було подумувати шо ж це за їзда стопом - стільки часу в одній машині. як в таксі. але коли почало вечоріти, а ше падати сніг, довкола були або поля або ліси, і дуууже мало сіл (в Білорусії дійсно мало сіл, і вони більше схожі на хутори, але багато лісів) я зрозуміла як же ж мені пощастило, шо я собі їду та й їду. хоч і повільніше, ніж легковою, зато прямо в Мінськ і без зупинок. тому собі сиділа в теплі, тринділа з шофером і намагалася НЕ заснути. совість не позволяла - той шофер зупинився мені аби мати з ким балакати шоб не заснути - він вже їхав з третьої ранку. тому я була б свинючкою якби захропла.
Пів дев"ята вже була біля станції метро Могильовська. там мене чемно підібрали і відвели на квартиру на чаювання. потім ше гостювання до рання, цілий день розслабону і знов в дорогу

зранку прокинулася в шостій і вже було видно шо день буде кльовим. десь на обрії з балкону вже проглядалося сонечко. Катруська мене смачно нагодувала, забезпечила канапками і відправила. біля того ж метро дочекалася автобуса 110, і як мені радили за інструкціями доїхала до повороту на Сосни. а там - краса!!! морозець десь до 10, сонце сліпуче, білющий сніг і довга дорога!!! шо може бути краще?
хвилин через десять зупинилась машина і вперед їхалося в такий чудовий день легко і швидко. не доводилося чекати довше 5 хв. до роз"язки Мінськ- Могильов-Гомель долетіла як птичка. потім поки зійшла з моста, дожовуючи канапку, на трасу до кордону, вже й машина під"їхала. білий далекобійник. я навіть рукою не встигла махнути, він сам зупинився. виявилося шо то дядечко з Одеси, який віз цілу фуру апельсинок в Могильов і тепер от вертався назад додому. Тому сказав шо радо підвезе аж до Києва, якшо не буде черги на кордоні. тому я собі їхала, наминала апельсинки, і тринділа. дядечко виявився досить веселим і позитивним. і надиво як на дальнобоя інтелектуальним (не матюкався, не слухав шансону, і т.д. :)))
але на кордоні було трохи черги і я вирішила шо швидше пішки перейду і там вже до києва яких три години їзди і буду в дома. тому обмінялися телефонами з цим дядечком на всякий якшо я не сяду ні на шо. і я повалила. в 13.03 я вже була на рідній Чернігівській землі. (до речі перетинала кордон разом з гастрольним автобусом Рамштайна і потім мало їх не застопила :) і повалила я час від часу махаючи рукою машинам. настрій був чудесний, погода теж, а кругом такі ліси! від них аж віє неторканою природою, якоюсь первісністю. тому я йшла, роздивлялася на дерева, небо і раділа. якось так кльово було. так пройшла годину. ніхто навіть і не думав зупинятися. але часу ше було багато, і мені подобалося йти серед тих лісів диких, тому я не надто переймалася такою дрібницею. та й поки отак от йдеш, то є купа часу подумати. або просто зупинитися і слухати глибоку тишу тих лісів і боліт. або співати поліські веснянки і слухати як те Гу-у-у!!! відлунюється луною.
пройшла друга година. далі ніхто не зупинявся. дійшла до першого прикордонного села - Нові Яриловичі. і далі знов траса через ліси. їхали звичайно автобуси і маршрутки, які можна було б легко спинити. але ж то не за тим ішла, нє? та й той дальнобій з Одеси задзвонив і сказав шо вже пройшов білоруський кордон і скоро пройде український, і шо якшо я й далі ні на шо не сяду, то він мене підвезе. тому надійна опора була. і згодом я просто забила стопити. йшла собі і йшла. ноги вже включилися в режим "мандрівка". втома стала приємною і не відчувалася, бо очі і вуха вже порозбігалися собі по довколишніх місцинах, і їм було якось начхати на втому. тим більше шо було важливіше завдання гріти руки час від часу, які анвіть в рукавичках чогось мерзли собі.
потім пройшла третя година, четверта, п"ята... ліси не закінчувалися. селом і не пахло. ніхто не зупинявся. вечоріло. почала відчувати - шо он воно - дороготерапія, он те мікровідображення життя. легко довіряти дорозі, коли тобі спиняються нечекавши і 5 хв, коли ранок, купа часу, є шо їсти, тепло, коли все вдається. а як довіряти коли вже он шосту годину йдеш по трасі вже в темноті, з напівпромоклими ногами, змерзлими руками, і до села ше ого-го! і тут розумієш, шо насправді легко. бо в такі моменти включаються резервні сили. і починаєш відчувати шо сильніша ніж думала. бо всеодно нікуда діватися і тре шукати вихід: або дійти до вечора таки ше тих 20 км до найбижчого села, заночувати і їхати вже зранку, або таки дочекатися того дальнобоя і потихеньку приїхати з ним в Київ, або наполегливо продовжувати стопити і надіятися на який-небудь автобус. не стояти ж і ревіти посеред траси зимою чи будувати хату на найближчому придорожньому дереві? :)
так і в житті. розумієш шо є певні паузи. шо часами все раптом ніби руйнується, осипається і йде під воду чи просто завмирає. а ти себе відчуваєш занадто старою і слабкою аби все почати заново, бо вже бракує довіри, бракує завзяття, бракує оптимізму, бракує віри в себе, ти нічого не знаєш, не можеш зрозуміти чому раптом перестало щастити, і шо ти робила не так, і взагалі губишся, залипаєш як муха в меді і не знаєш як з того вибратися. але дорога вчить - це не кінець. бо завжди є вихід. і то не один. бо в кінцевому результаті все буде як завжди добре, навіть ідеально. бо просто інакше не може бути. не має іншого виходу. втома забирає всі емоційні бурі, надмірні важливості. оте - "мусиш, бо ж не вертатися назад" - дає несподівано додаткових сил. і раптом стає радісно-радісно,і спокійно-спокійно...

зупиняєш автобус і доїжджаєш до Чернігова, а там і до Києва.
так. то не так як планувалося. то не за принципами стопщика. але часом варто вирішувати чого ти дійсно хочеш - чи вперто притримуватися принципів, чи вчасно добратися до цілі.
так. ти втомлена, зморена, змерзла, голодна. але траса схожа до гір - коли йдеш-йдеш промокла, вся обляпана болотом,втомлена здавалось до краю,ледве переставляєш ті ноги, і вже навіть не відкриваєш писка аби говорити, мрієш про ванну, гарячий чай і сон. і раптом приходиш на місце стоянки. і бачиш ТАКЕ небо! все всіяне зорями як гронами. таке близьке, безмежне, глибоке, чисте, мерехтливе і спокійне. шо все інше стає просто дрібницями, які не мають жодної ціни. бо он тут воно ЖИТТЯ - над тобою, довкола тебе... он тут воно - дійсно ШОСЬ ВАЖЛИВЕ.

я вдячна дорозі за всі уроки. я щаслива, шо все було так як було.

вело подорож в еко поселення Ромашки

знайшла записи з червня місяця. кльов було! :)))

Ну а тепер набагато цікавіше – мандрівка в Ромашки. Я їхала типу на день. Бо у вівторок мала йти на малювання. Тому дуже багато речей я зі собою не брала – дощовик та й светр. (бо тут в ночі преред виїздом була така зливисько! З блискавами і громами!) в електричці я познайомилася з дядьком який мені здав всі точки , де в якому лісі під Києвом є суниці, де малина, якою електричкою їхати по чорниці  так шо ми собі так сиділи і тринділи гарно. Потім я вийшла в Миронівці і якось пожаліла шо взяла штані а не шорти – сонце пригрівало добряче. Але настрій був дуже файний, тому штані гарно підкотилися, шкарпетки знялися і їхалося весело. Взагалі якесь відчуття повної свободи коли їдеш отак от собі в незнайомому містечку на велику  так я чемно їхала, дивилася на всі боки аж до повороту на Шандрівку. Взагаліто на карті треба було їхати ще трохи далі і повертати ліворуч наступний поворот - вже з Маслівки, але я думаю а шо мені? – скорочу! Ось і табличка є 11 км до Шандрівки! І я повернула. Попридорогу росло купа черешень, морви, абрикос. Єдине все ще не достигле, але то не заважало зупинятися біля кожного на вигляд достиглого дерева, щоб його обскубати троха . так я доїхала до перехрестя. Питатися куда їхати я шось не захотіла тому поїхала направо. І тут почалося. Їду, їду –дивлюся – О! Маслівка. Їду далі., в надії шо там таки буде поворот на ту Шандрівку. Проїжджаю в кінець села і бачу шо я знов виїхала до траси з якої шойно з»їжджала вліво, тільки троха дальше . Ну думаю, не біда, поверну назад селом, а там точно буде якийсь поворот. Так я вернулася в інший бік села . доїхала до закинутої ферми всенької оброслої бузиною, зробила коло пошани навколо неї – дороги не знайшла. І тут таки вирішила - ладно так і бути запитаюся в людей. Ну шось там мені розказали, шось я зрозуміла, шось нє. Але якось виїхала на таку грунтову польову дорогу, яка за моїми припущеннями мала вивести до траси, яка вела на Шандрівку. Їду я нею, їду. Гарно так – тут соняшники ростуть, там кукурудза, пташки співають, сонце світить! Краса! Після години такої їзди я вже менше розглядалася на соняшники і кукурудзу, а більше шукала очима ту трасу, яка мала точно бути поряд паралельно моїй польовій дорозі. Проїхала ше хвилин 20, виїхала до якогось перехрестя в полі. Їхати в глиб було даремне, тому звернула наліво – типу в напрямку траси. Тут вже їхати стало не так легко як було. Сонце вже не так радісно припікало. А добряче шкварило. Ноги вже троха втомилися. Але я собі казала, шо от-от вже зараз виїду до траси і там відпочину, поїм і т.д. траси не було ше годину катання… врешті я заїхала в якесь село. Чисті поля-степи змінилися на красиві і пишні зеленим яри , балки. Тут я теж вперто не питалася куди ж дальше а впевнено , гордо і троха втомлено їхала наліво. Знов виїхала до якоїсь старої ферми. Почала відчувати шо моя карма – кружляти навколо закинутих корівників. Це ше більше спонукало їхати і тікати від них, але дороги я таки вперто не питалася. Сонце вже так шкварчало на голові шо можна було смажити яєчню ( я звичайно не взяла ніякої кепки чи чогось такого), руки почали давати знати, шо футболка на короткий рукав, то не така вже й хороша ідея для катання по степах. Я виїхала до якогось цвинтару. Потім спустилася лісами вниз. А потім невтерпіла і таки запиталася в баби з дідом в першій же ж хаті до якої виїхала, КУДА МЕНІ ЇХАТИ? І ДЕ Я Є??? виявилося шо то Березняки  троха зовсім так НЕ близько від Шандрівки  діватись було нікуди. Вже заходило за полудень, а я ще пів дороги не проїхала. Тому з гордим і втомленим писком, поцарапаними в лісі підсмаженими на полях руками я поїхала в напрямку, куда сказати той дідо і баба. Ти собі не уявляєш яка там краса! Такі балки! Така зелень! І таке відчуття шо це село просто на краю землі!. Там головна вулиця села – то грунтова дорога , навіть не дорога а зелений тунель – зовсім як в лісі!!!!!! І ти їдеш і треба нагинатися шоб проїжджати під тими кущами і гілками дерев!! Якесь відчуття шо ти в зовсім іншому вимірі їдеш… короче ше добру годину я виїжджала з тих Березняків до траси на Шандрівку. І таки виїхала  щастю не було меж! Але тішитися довго не приходилося, бо вже й на вечір скоро почне заходити, а я ше досі яких пів дороги проїхала. Виїжджати під горбочки правда сил теж не було. Тому я забила на честь ровериста початківця – і тягнула роверка під гору важко дихаючи, тихо посопуючи бурдова як маків цвіт. В Шандрівці я нарешті дозволила собі зупинитися. Відпочити, пообідати, попити холодної води з криниці, вмити зіпрілого наніц писка, і полежати пляцком на дерев»яній лавці. Ну і дальше знову вперед. Степ продовжував пахнути травами, бузиною і лохом вузьколистим (я перше думала шо то обліпиха, бо воно має схожі сіро-сріблисті листочки , але то типу дика маслина. і пахне воно просто блаженно! там тих дерев досить багато росте.) Сонце продовжувало припікати, очі ше встигали любуватися вигинами ярів , зарослими кущами і деревами. І хоч втома заважала тішитися на всі сто – широкої либи щастя на писку не було - , але воно таки було в середині. І до Ромашок залишалося якихось 14 км. Знов спуски з вітерцем з горбів, і довгі підйоми пішки пліч-о-пліч з ровером. І нарешті табличка «Ромашки 1» і проворот на ліво. Потім я ще з пів години лазала по селі і шукала тих поселенців (нагадую, шо села там не такі шо все на долоні, а такі наче сховані десь глибоко в лісі – кругом кущі, і тих малесеньких біленьких хаток навіть не видно.) врешті мені сказали йти до Олі І Петра і я повалила до них.
Заходиш стежкою на подвір»я і випадково зачіпаєш головою такий дзвіночок підвішений до гілок куща- дзелень… досить незвично, несподівано і водночас загадково-гарно чути такий собі дзвінок. Видно глиняну хату, гарне обмазане глиною місце на вогнище, обтесані коріння дерев, стіл вистелений лопухами, але господарів не було… але так як далі йти уже не була годна то так і сіла на стежці при хаті. Скоро прийшла Мар»яна (дівчина, яка ще тут не живе але приїжджає на місяць два сюди гостювати) і сказала, шо всі мабуть на озері, тому пішли купатися. Купатися то було якраз те про шо я найбільше мріяла, тому ясно шо я згодилася. Так гарно коли плаваєш вся голенька в воді (в них там ніхто не кремпується і купатися голим звичне діло), і ловиш на собі течії то теплої нагрітої води (озеро там не дуже глибоке), то холодні джерельні потоки , а вітер завіває запах того лоху, який росте кругом озера і ти не просто вдихаєш повітря, а зразу той запах і почуваєш себе немовлям в якомусь до родильному просторі. Купалися ми там довгенько. Потім прийшла ще Камілла і ми пішли до неї в гості. До неї якраз приїхала в гості мама, сестра і вона нас частувала зупкою овочевою і млинцями дуже смачними печеними на вогні. Потім ми пішли допомогти їй посадити помідори, а потім я знов вернулася до Олі І Петра (все таки я ж напросилася до них ночувати, та й вони найдовше живуть в поселенні – 5 років, навіть мають Улянку якій вже 4 роки ). Я побалакала троха з Олею, розпитала як вони так вирішили поселитися, подивилася на їхні городи, подивилася кругом в хаті, мені показала Оля де я буду ночувати – в хаті на долівці обгороджена гілками дерев площа, на якій купа пахнючого сіна  потім ми знов пішли купатися. Я ше познайомилася з Юрою – він теж приїхав наобум сюди на оглядини з Дніпропетровська. Правда на довше – на місяць цілий. Потім почало збиратися на зливу і ми пішли до хати спати. На сіно мені як початківцю ше дала Оля ковдру, в ногах влігся їхній чорний кіт Марсель, тому якби не комарі і переповнена враженнями голова, то би заснулося зразу. А так ше лежалося і переварювалося всі події, враження…
Спала я звичайно довгенько, Оля мене розбудила коли сонце вже було ген в горі. Я зразу побігла до озерця, скупнулась і почалапала збирати манелі і рушати – мала надію таки встигнути ввечері на малювання в Гончара. Ми ще постояли поговорили троха – Оля розказала, шо буде пекти хліб, , потім якось так промайнуло, шо до Ржищева ближче вертатися ніж до Миронівки, ще раз зі всіма попрощалася-подякувала І поїхала. ото часом кажуть з новими силами, але ніфіга. Не тут то було. Їхалося чомусь ще важче ніж учора. Мабуть занадто сильно я встигла розморитися. Хоча до роздоріжжя Ржищів-Миронівка я заїхала всього за 45 хвилин. Зупинилася подивилася на карту і виявила шо до Ржищева таки дійсно ближче. Тому вирішила їхати туди. Дорога була на щастячко рівненька – горбів було менше, обабіч росли дерева і давали живлющу тінь на мої підсмажені руці і писок. В животі тихо бурчало і прагло поживи , чим і підганяло крутити ногами енергійніше до найближчого села і відкритого в ньому магазину. Після півкілограму свіженьких полуниць педалі крутилися розважніше і швидше. Кілометри минали один за одним і тут – табличка Ржищів. Ура! Я зупинилася перед в»їздом в місто, витягнула карту, щоб глянути кудою тут їхати до електрини і … кульмінація всіх пригод… виявила, шо до Ржищева то звичайно ближче, але тут НЕ має ЖОДНОЇ колії, рейки чи електрички!!! і хоча Ржищів досить гарне містечко (їдеш так з гори, а внизу – Канівське водосховище –так ніби море! Краса!), але я була готова від такого «зворушливого» відкриття цілувати себе в дупу. Мене пробивало мало не на істеричний сміх – до найближчого райцентру Кагарлик, де Є електрички на Київ ще якихось 21 км… дальше пішов найважчий шмат маршруту… я ледве перебирала ногами, ледве витягувала ровера на наступні горбочки, які ставали чогось вищі і довші, і час від часу просто падала пляцком на траву в тінь на узбіччі, нерухомо лежала і втикала… якось я таки добралася до того Кагарлика (навіть на диво швидко – за якихось півтори години), приїхала на вокзал десь коло першої ( а в них вокзал, це ще 7 км за містом) забігаю в каси і виявляю, шо найближча електричка аж в 17.11. тобто мені ше чотири години втикону на краю світу гарантовані я її дочекалася, встигла за ту хвилину яку стояв потяг на зупинці затарабанити себе і ровера, вже добряче обляпаного засохлою грязюкою, всілася і тільки тихенько підсміювалася при згадці себе на в»їзді в Ржищів  таких пригод я вже давно не мала…
Справжнє щастя мандрівки я змогла оцінити лише наступного дня. і хоч вона вдалася досить важка для мене фізично, але вона мені була потрібна. Я люблю знати , шо ше можу підірватися і податися в такі собі непередбачувані мандри, коли кожна нова людина – то знайомий і помічник, коли весь світ тобі дома, і я навіть рада шо через таке от не обдумування і «скорочування» маршруту я врезультаті проїхала вдвічі більше, ніж мала, ще й не плановано заночувала собі. Бо хоч і втомилася, зато скільки ж я всього нового побачила!!! Скільки зрозуміла!! Шо часом не треба гнати, спішити. Шо взагалі не треба шось робити, коли ти перед тим його добряче не обдумаєш. Не побачиш і не уявиш кінцевого пункту призначення і своїх дій в ньому. І ше – ніколи не варто спішити кудись попасти тільки через те, шо то заплановано раніше. Якшо тобі добре тут і зараз, то лишайся тут і зараз. А дальше сама відчуєш коли вже варто рушати далі…
Такі от історії. Троха довгі вийшли. Але вже хай так буде як є.