то писалося десь ше в часи 2004 року, коли писані паперові листи вже потроху почали відходити в історію і ставати чимось особливим, а друкування електроних ше не набралося своєї теперішньої звичності і буденності.
лист
нерівний кривий дрібненький почерк
чи ні не так
гарний акуратний старанний почерк
ні не має значення
букви
букви що скачуть по папері
вони щось розказують
я ловлю їх очима
рядок за рядком
але то все обман
насправді я не читаю листи
я їх слухаю
... вечір кімната освітлена настільною лампою
тепле світло
ближче
чиясь спина
хтось сидить і посміхається
хтось сидить і зосереджено думає
хтось згадує мріє фантазує бажає говорить
але все мовчки
тільки папір шурхотить коли ручка ковзає по ньому
на столі чай незакінчена робота розкидані ручки чи олівці стоси чогось
можливо листівка розклад уроків чийсь мудрий вислів чи книжка
хтось пише
хтось думає
хтось посміхається
а завтра пошта машина люди чужі люди
несуть того листа
перекладають із одного відділу в інший
ставлять штампи
розподіляють
все буденно
все звично
все одноманітно
і прийде ніч
темно пусто безлюдно
лише склад купа листів світяться
тепле ніжне сяйво частинок душ яке проникає навіть через конверт
вони сюди прокралися
через руки які писали
через ручку якою писали
через папір до якого торкалась рука
і буде знову день і знову прийдуть люди і знову машина дорога пошта
вони думають що везуть листи
наївні
вони везуть почуття
почуття тих що пишуть
почуття тих що пам'ятають
почуття тих що люблять
ні я не читаю листи
я їх слухаю
вівторок, 24 листопада 2009 р.
про голуба, ондатру і козу
нині думала в метро наскільки деталі з дитинтва важливі і як з малих дрібниць виводиш собі цілу науку...
...колись знайшла голуба на подвір"ї. якийсь котисько втсромив йому кігтя під крилом - глибока рана, яка гноїлася. ми його забрали в клітку, мама сказала, що тре купити в аптеці стрептоцид і засипати потовчені в порошок таблетки в ту ранку, промивати перекисю. отак ми з ним і лікувалися з тим голубом десь місяць. літати він не вмів, але всеожно жив в клітці, шоб ніхто йому не зашкодив. я його випускала з клітки і ми гуляли. він ходив, шось порпав в траві. я вчилася від нього вуркати. помітила, шо якшо стукати-дзелебати наприклад цвяхом по трубі, то він починає енергійно порпатися в траві і шось клювати. ранка зажила. я його підкидала, шоб він знов собі нагадав як то літати. і одного дня він таки полетів. я навіть не бачила того урочистого моменту, бо якраз була в школі. було троха сумно, але згодом..
згодом ввечері він прилетів до нас зі своєю білою голубкою. ми їм ще до кінця літа залишали пшеницю зверху на клітці для кролів...
я тоді зрозуміла, що наскільки б добре не було з кимось, не варто його тримати в клітці... справжня любов вчить дарувати свободу, відпускати.. бо набагато більше щастя бачити щасливих і свобідних, ніж засмучених і поневолених...навіть якшо ти знаєш, шо більше ніколи не побачиш...
****
одної зими моя мама полізла в льох по закрутки і раптом ВЕРЕСК! КРИК!! і мама - (моя завжди спокійна, врівноважена мама) - з переляканим виглядом вискакує з льоху, тицяє туда пальцями і ледве може виговорити "Щур!" Потім в льох поліз тато. виявилося до нас якимось чином залізла ондатраSmile була ще зима, тому випускати її було даремне.(вона випустилася весною - прогризла дірку в спальні і пішла.) ми її посадили в клітку, поставили ванночку з водою (ондатри люблять плавати і все миють руками!!! то ДУЖЕ гарно виглядає:)), насипали сіньця. вона їла моркву, бурячки. спала в своїй "спальні" встеленій сіном. навіть дозволяла себе гладити. але одного разу вона їла, я простягнула руку шоб її огладити і вона мене вкусила за пальця.
я не гнівалася на неї. бо зрозуміла, шо винна я - вона просто не очікувала мого руху, відповідно злякалася і вирішила себе захистити.
думаю з людьми так само - не варто гніватися і ображатися, якшо тебе просто не зрозуміли і насварили. бо мабуть ти не так пояснила..
****
про мою козу ви чули вже мабуть багато. як її ще малим козеням білим приніс тато зимою до хати, а вона стрибала по кімнатах і пісяла в кухні на підлозі. як вона любила їсти одяг, церати, папір. ну і звичайно ромбамбар, листя винограду, лизати з долоні сіль. яка вона була чистюля, шо не їла якшо шось впало на землю - тре було мити. як ми її купали літом з шампунем:) як ми її раз повели пастися, і прийшлося самим зривати їй траву і годувати з руки (вона не вміла пастися, мій дідо їй привозив траву)
але найголовніше як вона любила буцатися - особливо дітей. як могла запросто вибити двері на подвір"ї. вибігала було до хати, буцнула мене, так шо я впала прямо дупцею в калюжу від ринви:)
та й взагалі мина подвір"я ходили тільки з віником або голосно кричали Баба!!! і баба прибігала нас рятувати від буйної кози.
тоді ми думали, шо то вона так не любить дітей.
потім в класі 9 ми читали Маркеса - Страриган з крилами - і писали на то якийсь твір. і тут я зрозуміла. насправді Базька ДУЖЕ любила дітей! вона й сама була дитиною і просто хотіла подуріти. та й того чіпала дітей, бо чула в них однодумців. від тоді я її ще дужче полюбила... і старалася з нею разом побігати і повар"ювати..і вже не сердилася, не втікала і не кричала "БАба!", коли вона починала жувати прямо на мені низ мого светра в той час, як я підмітала подвір"я...
і не знаю чого, але я й досі згадую ту козу, як доброго старого друга, невід"ємну частину мого дитинства...
Базька мене навчила, шо часом речі здаються не такими як є насправді. і за зовнішньою дикістю, різкістю може ховатися ніжність і любов...
писане 06 квітня 2009 року
...колись знайшла голуба на подвір"ї. якийсь котисько втсромив йому кігтя під крилом - глибока рана, яка гноїлася. ми його забрали в клітку, мама сказала, що тре купити в аптеці стрептоцид і засипати потовчені в порошок таблетки в ту ранку, промивати перекисю. отак ми з ним і лікувалися з тим голубом десь місяць. літати він не вмів, але всеожно жив в клітці, шоб ніхто йому не зашкодив. я його випускала з клітки і ми гуляли. він ходив, шось порпав в траві. я вчилася від нього вуркати. помітила, шо якшо стукати-дзелебати наприклад цвяхом по трубі, то він починає енергійно порпатися в траві і шось клювати. ранка зажила. я його підкидала, шоб він знов собі нагадав як то літати. і одного дня він таки полетів. я навіть не бачила того урочистого моменту, бо якраз була в школі. було троха сумно, але згодом..
згодом ввечері він прилетів до нас зі своєю білою голубкою. ми їм ще до кінця літа залишали пшеницю зверху на клітці для кролів...
я тоді зрозуміла, що наскільки б добре не було з кимось, не варто його тримати в клітці... справжня любов вчить дарувати свободу, відпускати.. бо набагато більше щастя бачити щасливих і свобідних, ніж засмучених і поневолених...навіть якшо ти знаєш, шо більше ніколи не побачиш...
****
одної зими моя мама полізла в льох по закрутки і раптом ВЕРЕСК! КРИК!! і мама - (моя завжди спокійна, врівноважена мама) - з переляканим виглядом вискакує з льоху, тицяє туда пальцями і ледве може виговорити "Щур!" Потім в льох поліз тато. виявилося до нас якимось чином залізла ондатраSmile була ще зима, тому випускати її було даремне.(вона випустилася весною - прогризла дірку в спальні і пішла.) ми її посадили в клітку, поставили ванночку з водою (ондатри люблять плавати і все миють руками!!! то ДУЖЕ гарно виглядає:)), насипали сіньця. вона їла моркву, бурячки. спала в своїй "спальні" встеленій сіном. навіть дозволяла себе гладити. але одного разу вона їла, я простягнула руку шоб її огладити і вона мене вкусила за пальця.
я не гнівалася на неї. бо зрозуміла, шо винна я - вона просто не очікувала мого руху, відповідно злякалася і вирішила себе захистити.
думаю з людьми так само - не варто гніватися і ображатися, якшо тебе просто не зрозуміли і насварили. бо мабуть ти не так пояснила..
****
про мою козу ви чули вже мабуть багато. як її ще малим козеням білим приніс тато зимою до хати, а вона стрибала по кімнатах і пісяла в кухні на підлозі. як вона любила їсти одяг, церати, папір. ну і звичайно ромбамбар, листя винограду, лизати з долоні сіль. яка вона була чистюля, шо не їла якшо шось впало на землю - тре було мити. як ми її купали літом з шампунем:) як ми її раз повели пастися, і прийшлося самим зривати їй траву і годувати з руки (вона не вміла пастися, мій дідо їй привозив траву)
але найголовніше як вона любила буцатися - особливо дітей. як могла запросто вибити двері на подвір"ї. вибігала було до хати, буцнула мене, так шо я впала прямо дупцею в калюжу від ринви:)
та й взагалі мина подвір"я ходили тільки з віником або голосно кричали Баба!!! і баба прибігала нас рятувати від буйної кози.
тоді ми думали, шо то вона так не любить дітей.
потім в класі 9 ми читали Маркеса - Страриган з крилами - і писали на то якийсь твір. і тут я зрозуміла. насправді Базька ДУЖЕ любила дітей! вона й сама була дитиною і просто хотіла подуріти. та й того чіпала дітей, бо чула в них однодумців. від тоді я її ще дужче полюбила... і старалася з нею разом побігати і повар"ювати..і вже не сердилася, не втікала і не кричала "БАба!", коли вона починала жувати прямо на мені низ мого светра в той час, як я підмітала подвір"я...
і не знаю чого, але я й досі згадую ту козу, як доброго старого друга, невід"ємну частину мого дитинства...
Базька мене навчила, шо часом речі здаються не такими як є насправді. і за зовнішньою дикістю, різкістю може ховатися ніжність і любов...
писане 06 квітня 2009 року
середа, 18 листопада 2009 р.
два сни Серафими
тут варто дати передісторію. складалося то всьо певне десь рік часу - заким обдумалося, заким надихнулося, заким втворилося там в середині і стало готове шоб вилитися. а писалося просто - в садку в Радехові, обгризяним простим олівцем на білих листках - чистих з другого боку, на власних колінах.
в НепрОстих сказали дівки - напиши шось як свою біографію на фоні якихось історичних подій, часу чи епохи. ну то я рік їм успішно морочила голову - все мені не йшло, не писалося, аж поки дівки сказали - годі! край - бери і пиши вже хоч шось. а якразім дочитала книжку "Холодний яр" Горліс-Горського, взнала шо сусідку нашу в Радехові (бабка яка яйця і воду зливати вміла) звали Серафима ну то воно всьо так якось склалося шо воно собі і написалося.
Два сни Серафими
Отсе так ніченька! Такая темная і тихая аж серденько спокоєм заколисує... А зорі! Такі, ніби усмішки янголів, блимають і перегукуються помежи собою! О! Чути Хведорихи півень вже на ранок сонце заговорює. Та вже й за ними й инші потягнули своїм сріблом світло виковувати. Ото створіння! Ше й людина вочі не продерла й усе їй ше ніч і невидко, а воно вже чує чи то пером, чи то гребенем своїм червонястим, шо годі ночі панувати і всему в спокої лежати, а тре було би вже й сонце стрічати. Отак глянеш - ніби звичне діло! А як вже з инакшого боку єго викрутиш, то вже й диво Боже!
Отож сиджу собі на призьбі та й так мислю собі про всякеє, що у світі коїться. А чого ж то вийшла було серед ночі? Ой, люде добрії не відьмакувати і не на дощ шептати, бо нігде того не вмілам. Ото старій бабі наверзлось казна що в ночі, так шо вже й знову до сну тую голову не закличеш. Все про теє сновидіння думає: і туди крутить, і сюди. А до чого вона наснилося не вгадає ніяк. Так жи аж на вулицю вивело воно мене. А шо снилось, то вже й не знаю як єго вам розказати і з чогось би 'го зачати аби все до ладу описати, же би не сказалисьте, людоньки, жи стара Серафима на старості з глузду з‘їхала. Піду завтра певне до Шевчихи. Най ми витлумачить шо й до чого. Вона вже ж точно в тому ділі знаїться. Ото було недавне Свиридові нагадала, шо сивого коня водити то до смерті. Так шо ? не проминуло і три дні, як ‘го в лісі деревом прибило.
Так про шо ж це я? Ага про сон свій! Сниться мені, шо ніби я живу на хуторі. Отакечки під лісом, недалеко Медведівки, шо біля лісу Холодноярського. Тай жи не хутір, бо де ж би йому залишитись після тих татариськ червонозвіздих. Бодай їм довіку на граблі в своїх колгоспах наступати !Всіх , холєри ясної, туди позганяли і думають жи з того діло буде! Так ото сниться мені шо живу в хатині у лісі - чи то лісовика чи шо. А я, то не я, а дівчатко маленьке, отак літ з десять певне єму буде, не більше. І так гей би я до него в гості прийшла. Тобто так виходить же сама до себе. Ото заходжу я в тоту хату і дивлюсь, сидить воно собі саменьке та й горішки лісові теребить: хрусь та вибере серединку пальчиками, от тобі ніби білочка! Я до неї: "Серафимо, дитино любая, а чи даси мені кухлик води напитись?" Отак ми з нею при сім, при тім зізнайомилися. Стала я її питати: Чия буде? Звідки родом? Як тута сама жиє? Чи ‘мо дочка лісовика? Та й вона стала мені повідати. Та все дивнеє такеє, шо й на ум собі не приложу. Каже: "Так то й так. Жию, тітко, сама. А звідким взялася? Холодний яр мене народив! Бо кілько вже по сему світу ходжу ні батечка, ні неньки не виділам своїх. А все мене ліс вигодував і викохав, здоровлям і силою налив. Отсе от гляньте якої ліщини мені білочки понаприносили! Всі як один! Йой, то ви ж з дороги і певне зголодніли! А я от така-сяка, подорожньому зуби заговорюю, а не нагодую! То вже звиняйте, тітко! Зара все буде!"
Отак як сказала, так і метнулась до припічка: з одної макітри меду налива, з молоком змішує та й ставить у піч погрітися. А сама шмигом на стрих. Та й вже вниз хутко, а за пазухою ціла купа горіхів. Взяла воно тото все, перемішала, перетовкла і подає мені: "Їжте ж, тітонько, шо мені ліс дарував, то й вам дарую! Не брезгуйте ж моєю медовухою!" Аж і смачне воно було! Вже й шо казать! І я ж господиня бувала - стілько всего наготувалася за життє своє, а таких лигумін шем не їла зроду.
А воно мале сидить собі та й тішиться! Дивиться на мене своїми карими оченятами, а вони вугликами, як тії білочки, так і плигають і аж світяться з радости! Дивлюсь я на них , і не то од сієї потрави, не то од їх душа молодіє. Десь і щастя стілько взялося, і рухливости, і легкости! Ну зовсім тобі сталам, як теє дівчисько мале і шустре. Поки їм, воно все тріпочеться й тріпочеться пташечкою: і тего додає, і до сего припрошує. І все сміється! Да так щиро, же ніби росами бризкає від неї навкруг отим щастям. Попробуй було біля неї і всидь спокійно!
А вона все знай щебече і щебече далі: "Так же до мене було приходить оден лісовик - Марко зветься. Каже , шо знайшов ми в лисиці в норі. Та й взяв до хати сеї. Він же і говорити мене навчив і як люде, і як трави, і як дерева і пташки. І читати, і бачити все довкруг, те ж був він навчив. Добре він на тому знався. Крепко розумний був. То й мене навчив. І я до сего охоча була. Се ж він і корову мені привів. Казав, же би малам шо пити і на чему рости! Бо від води каже не дуже люде ростуть. тілько нею чистяться." "Так де ж зара той Марко?" О-хо-хо..., зналам була, шо воно отак спохмурніє, то вже бим не питала їй тего. Аж до сих пір шкодую. А воно ніби хмару грозову через чоло чорну пустило, блискавиці в очах заграли, і так тихо-тихо, гей-би не зі світу сего:"Повісили... Сповістила мене ластівочка, та запізно...Вже холодного з дуба знялам. Казав він, шо може так теє скінчитися. Казав, жи є люде злі й недобрі, шо в чужий ліс приходять вбивати й забирати. Шо в його ліс вже прийшли, шо й усюде довкруг вони є. Тілько в мене тут в хащах спокійно. Казав, жи хтів мене сховати від їхньої неправди, бо чистеє серденько дитяче маю. Так ось , бачте, сам не вберігся...Але ж чекайте!..." Зіскочила з лави, шусь до куфра, та й вже з його шось несе. "Отсе він мені залишив! Казав берегти і читати. Доки буду читати сею книгу, доти він буде зі мнов ходити. А отсе - оберіг!" Розщепнула сорочину та й показала хрестик різьблений." А отсі от слова мені кожен раз як приходив, то читав. Я вже й напам'ять їх завчила. От лиш гляньте! Скажу і не зіб'юся! Візьміть, тітко!" Дає мені Писаніє Святе, відкриває на Марка 11 і тицяє пальчиком на 22 строфу, де маю її превіряти:"Майте віру Божу! Поправді кажу вам: Як хто скаже горі цій ‘Порушся та й кинься до моря‘ і не матиме сумніву в серці своїм, але матиме віру, що станеться так, як говорить, - то буде йому! Через це говорю вам: Усе, чого ви в молитві попросите, вірте, що одержите, і сповниться вам." "Видите, тітко! Не змилиламся! Добре завчила! Так же ж він мені казав знати теє і в серці своєму носити. Хоч би град, хоч би буря яка."
Так оце ж то я і прокинулась. "Майте віру Божу..." Та й я такою мала була - вірила і шо море можна словом розвести, і шо гори можна словом зрушити, ба навіть мертвого на ноги підняти і хворого уздоровити.І в чудеса Божі вірила, і в Україну вірилам... Думала недарма сини мої пішли під Холодноярське знамено до Чучупаків. Думала жи скоро вернуться і прапор наш таки - синьо-жовтий над школою затріпотить, а тих гаспидських синів витурять з нашого дому. Так не сеє ж і прийшлось... Чи то рано ше до сего було? Чи то віра моя була хитка? Ото-то і є правда і щирість одна на землі, шо в діточок малих. Знають розумом ніби менше, а як глянеш на їхнє серденько, то й мертвого переконає. Так і палахкотить од його світлом і радістю...
Так се ж і в дорослих часом теє серденько дитяче стукотить, то вже їх по очах легко спізнати. Знаю булам в Мотринім монастирі в ті часи, чим могла тим і помагала. Як тепер пам‘ятаю. Принесли було на вечір ранених. А один то й зовсім голову потовчену гранатою мав. Вже й ніби не дихав. Отсе сиджу біля него в ночі, губи водою змочую. Та й чую починає шепотіти шось:"Помоліться зі мною, матінко!" Взялам його долоню, а в самої сльози так і капають (Се ж і моїм соколам міг Бог такую долю уготовить...) Каже:"Боже, прошу Тебе! Не дай стратити світло моїх очей. Але якшо буде воля Твоя на то, то згоджуся з нею. Але прошу не дай стратити світло мого розуму! Коли ж і на то буде воля твоя , єдине об чім молю - Не дай стратити світло моєї віри!" Потім же ж і не довго жив... Таки вмер... Але ж до посліднього віддиху свого вірив!
Ой, людоньки милі, а куди ж моє дитяче серденько запропастилося? На які такі манівці збилося, шо й через хащі до його не проберешся! Занехаяла я стара отую доріженьку. Колись там мальви і рута росли, а теперечки...Ой, недарма- недарма, до себе дитини в гості ходилам... Ой, недарма...Скоро ж бо й перед Богом сповідь за своє життя давати. А шо ж я набула? Лише серце своє пошматоване і порубане на дрантя, поборене сим світом? Не вберегла я , Боже, Твою іскру і Твоє світло...
***
І шо за чуднеє мені все сниться і сниться? Ото було на Юрія снилось жем до себе малої в гості ходила, так теперка на Петра знов теє саме. Чого б то теє дівчисько снилося мені й удруге? Та може нех собі і сниться. Бо так од його на душі легше стає. Вже й нудити сим світом стала, не відала де б його притулитися. Вже й нишком Бога Під штрику просилася. А тутечки од неїних слів і світ веселійший став. Все стараюся зобачити більш як до сего. Чи ніч чи день, а все Божі чудеса! На старості булам звикла до сего і всеньке воно мені буденне було. Але ж яко на єго глянути, то й день на день не схожий. справжнє тобі свято! От шо си значать тії слова в херувимах: "Всякую нині, нині житейську відложім печаль!" Чи то забудь про сії клопоти земні і чвари людськії та й радій світові, співай єму хвалебну. Недаром кажуть, старії люде: "Буде, шо буде. А буде те, шо Бог дасть" А ти людино тільки працюй та й проси Його же би дав твоїй праці добром заквітчатися.
Отсе то знову собі пригадалам та й розговорилася не про теє. Ото стара! Хе-хе! Стала хвілософом на старості літ! Хе-хе! Лутше буду вам про другий сон оповідати. Бо зара ше договорюся до святих янгелів в гості!
Отож бо кажу сниться вона мені удруге. Тая Серафима-лісовичка. Знову я йду до сеї хатинки, шо в Холоднім яру стоїть. Але ж дівчисько теє шо було, то все погинакшало і покращало: підтяглося, розквітло, як маків цвіт в маю. Вже ж єму й десяточок не даси. А десь так під двайцятку буде. Отсе заходжу і бачу сидить за верстатом та й тче собі шось. Та й як і той раз було - лице щастям так і проміниться. До теї ткані, як до дитини, все приговорює, і голубить її : і тут підправить, і тамечки розрівняє. Так, ніби кождую ниточку з серця свого щирого тягла! Вже ж не хтілам її од роботи теї одривать. Сілам тай замилувалася. Ніби й не свитину-сірячину тче, а янголам плаття пишні. Ше й було шось співає собі. А спів той і собі ниточками тягнеться. Та все срібними і золотими: то джерельцем заб'є, то листям ніжно зашелестить, то сонцем заіскриться. Відколим я живу на світі такого не чулам!
"Дай, Боже щастя, небого!"
"Йой, тітонько! Дай же Боже й вам того щастячка!
Такім була запрацювалася же й не угледіла як ви зайшли! То все відколи Зосима мене научила ткати, так було як засяду, то й день і два не встаю од роботи. Все нитки і взори підбираю. Дивіться-но вже кілько рушників і килимів наткалам! А все ж і не всі кольори допасувала і не всі взори перепробувала!"
Отак як вона говорила, озиралася я навкруг у хатині. А воно й справді всеньке рушниками та килимами застелене. Та й якими ж! Один на один не схожі! На тотім півні червонясті зерно клюють собі, а на тім два соколи стоять, і зірочки, і сонця, і ружі, і дрібненькі квіти , ніби роси, а там просто смугами зроблене. Та вже ж і кольори добрала які! Так і грає, і сміється ними! Отут таке, а там вже й зовсім инше!
"Ото , тітонько , зналам же ви прийдете! То й вам дарунок заготовила! А йдіть-но сюди!" І виносить з куфра мені вишиванку. "Дарую вам же би сь те здорові і щасливі були!" Та й зодягає мене в неї. "Все вам найтонший лен вибирала, на росах і сонцю вибілювала, квітами нитки фарбувала. Та все вас згадувала якім ї ткала та вишивала! Просилам в Бога же би вам щастя послав. А ну-те поверніться покажітесь мені! Най ми вами полюбуюсь!" Отак вбрала мене наче тую дівку до шлюбу. Та все щебече і тріпочеться навкруг мене. А я стою гей-би чари на мене напустили які. І дихати легше сталось, і ноги вже й ніби не болять, та й серце не так теліпається, а мирно собі стукотить. А на душі як же ж радісно стало! Стою і усміхаюся! Не знаю до чого стільки радости і щастя на мене найшло. Замалим було не заплакала з теї втіхи душевної. "Так чому ж отсе отак стараєшся кожну свитину, як плаття дорогії прибрати?" "Йой, тітонько, стілько того в людях смутку звідкілясь понабиралося! Глянеш і аж серце жалем стискається. Отсе ж думаю втіху і свято їм зроблю. Хто не зайде, то все чимось обдарую. Вже всенька Медведівка від мене дарунок має, і Мельниківці приходили, і з Грушівки, і з Михайлівки. Навіть був один, то казав же з Чигирина самого! Чуєте! І як вони мене тута у в лісі знаходят! Та сміються все ж з мене! Кажуть же моє ткання помічне їм дуже. ‘Мо воно й так. Біг єго знає. Люблю я теє діло, тітонько, та й людей люблю. То воно певне їм моя любов дається!" Та й регочеться собі!
На тім і проснулась. Боже, чи то справді так буває, же ткання помічним стає? Чи то тілько вві сні мені такеє наснилося? Та все чи буває чи ні, а неньчин рушник до сих пір бережу. Було гляну на него і веселіше на душі стає, і все зле, шо було стрітилось, то забудеться. І спокійно, і любо на серденьку стане. Ніби справді мати пригорне...А ше як запах його вдихнеш рум‘янковий! Йой-йой! То й помолодішаєш було.
Бо то певне так і мало би бути же би людина в праці своїй кохалася і пісня з єї лилася. То вже би так вилеліяли і виплекали кожду річ і справу, шо би й дійсно воно душу твою мало... То й горя певне зара стілько від того же праці своєї люде не люблять. Позганяли їх в тії колгоспи і хвабрики - ні світу тобі, ні просвіту не видять, де вже там про душу говорити... Добре жи я стара туди ходити не дожила. Маю собі тутай саду троха, ше й квіточок було понасаджую в нему, шо й ніде ступити. Тай отак то і живу.
***
"Шо ви кажете, Зосько? Невже Серафиму гарештували? Який же вона "ворог народу" в свої 99 літ? Зовсім з глузду з‘їхали, вар‘яти! "
" Та кажуть, же вона на людей ману наводила. Дітям про Бога говорила. І на колгоспи наклепи було зводила. Чесний трудовий люд баламутила!"
"Та й з чого вона жила, ви мені скажіть? Синів же її , тих бандітов, ше в трийцят семім забрали? Шо їй Бог манну з неба сипав? Не гинакше як крала!"
"Та побійтеся Правди, Стефо! Де таке на стареньку наговорювати! Та й хіба шо зле було робила? Ше й дітей всіх з вулиці до себе в сад брала та й до праці научала все було квіти з ними садила! Де ж тут протизаконіє?"
" Ото вже мені не кажіть! понарозводила того зела! Не гинакше як наркоманом була! Ше й все так дивно собі усміхається чи болить де їй, чи колить. Тішиться вона світом!"
"Ха-ха-ха! Серафима наркоманка! От ви й Стефко вже і придумали! А діти, то теж певне наркоманами будуть ? То й вони ж світом тішаться!"
" І нащо було стареньку в тюрму забирати! Вже ніц серця немают. Була би вже вмерла хоч в своїй хаті! Так ні і того людині не дают! Коли ж вона тота правда на світі запанує!"
***
"Дякую, Тобі Боже за те, жи ня не покидав у життю...
Дякую, же кождим днем твоїм тішитися помагав чи то зле мені було, чи то радісно...
Дякую жи благословляв і настановляв мене на правди шлях...
Дякую, жи правди і щирости не стратилам. і ні на кого наклепу не зробила, і нікого не довелам у кримінал ...
Дякую, же духу моєму міць подарував, а коли її часом і тратила, то в поміч мені ставав...
Дякую, Тобі Боже, жесь не дав стратити світло моєї віри дитячої...
Дякую, жи в праці утіху свою знаходила...
Дякую, жи не дав мені себе малу і чисту серцем забути...
Поможи ж мені прийняти сеє останнє випробування і гідно стати перед Тобов...
Поможи ж мені від Тебе в лиху годину не відректись...
Поможи ж мені до останнього віддиху мого вірити в безмежну людську доброту...
Поможи мені вірити ув воскресіння України...
Поможи жеби віра моя здійснилася...
Амінь"
Серафима
місяця вересня 27,
1963 року Божого
в НепрОстих сказали дівки - напиши шось як свою біографію на фоні якихось історичних подій, часу чи епохи. ну то я рік їм успішно морочила голову - все мені не йшло, не писалося, аж поки дівки сказали - годі! край - бери і пиши вже хоч шось. а якразім дочитала книжку "Холодний яр" Горліс-Горського, взнала шо сусідку нашу в Радехові (бабка яка яйця і воду зливати вміла) звали Серафима ну то воно всьо так якось склалося шо воно собі і написалося.
Два сни Серафими
Отсе так ніченька! Такая темная і тихая аж серденько спокоєм заколисує... А зорі! Такі, ніби усмішки янголів, блимають і перегукуються помежи собою! О! Чути Хведорихи півень вже на ранок сонце заговорює. Та вже й за ними й инші потягнули своїм сріблом світло виковувати. Ото створіння! Ше й людина вочі не продерла й усе їй ше ніч і невидко, а воно вже чує чи то пером, чи то гребенем своїм червонястим, шо годі ночі панувати і всему в спокої лежати, а тре було би вже й сонце стрічати. Отак глянеш - ніби звичне діло! А як вже з инакшого боку єго викрутиш, то вже й диво Боже!
Отож сиджу собі на призьбі та й так мислю собі про всякеє, що у світі коїться. А чого ж то вийшла було серед ночі? Ой, люде добрії не відьмакувати і не на дощ шептати, бо нігде того не вмілам. Ото старій бабі наверзлось казна що в ночі, так шо вже й знову до сну тую голову не закличеш. Все про теє сновидіння думає: і туди крутить, і сюди. А до чого вона наснилося не вгадає ніяк. Так жи аж на вулицю вивело воно мене. А шо снилось, то вже й не знаю як єго вам розказати і з чогось би 'го зачати аби все до ладу описати, же би не сказалисьте, людоньки, жи стара Серафима на старості з глузду з‘їхала. Піду завтра певне до Шевчихи. Най ми витлумачить шо й до чого. Вона вже ж точно в тому ділі знаїться. Ото було недавне Свиридові нагадала, шо сивого коня водити то до смерті. Так шо ? не проминуло і три дні, як ‘го в лісі деревом прибило.
Так про шо ж це я? Ага про сон свій! Сниться мені, шо ніби я живу на хуторі. Отакечки під лісом, недалеко Медведівки, шо біля лісу Холодноярського. Тай жи не хутір, бо де ж би йому залишитись після тих татариськ червонозвіздих. Бодай їм довіку на граблі в своїх колгоспах наступати !Всіх , холєри ясної, туди позганяли і думають жи з того діло буде! Так ото сниться мені шо живу в хатині у лісі - чи то лісовика чи шо. А я, то не я, а дівчатко маленьке, отак літ з десять певне єму буде, не більше. І так гей би я до него в гості прийшла. Тобто так виходить же сама до себе. Ото заходжу я в тоту хату і дивлюсь, сидить воно собі саменьке та й горішки лісові теребить: хрусь та вибере серединку пальчиками, от тобі ніби білочка! Я до неї: "Серафимо, дитино любая, а чи даси мені кухлик води напитись?" Отак ми з нею при сім, при тім зізнайомилися. Стала я її питати: Чия буде? Звідки родом? Як тута сама жиє? Чи ‘мо дочка лісовика? Та й вона стала мені повідати. Та все дивнеє такеє, шо й на ум собі не приложу. Каже: "Так то й так. Жию, тітко, сама. А звідким взялася? Холодний яр мене народив! Бо кілько вже по сему світу ходжу ні батечка, ні неньки не виділам своїх. А все мене ліс вигодував і викохав, здоровлям і силою налив. Отсе от гляньте якої ліщини мені білочки понаприносили! Всі як один! Йой, то ви ж з дороги і певне зголодніли! А я от така-сяка, подорожньому зуби заговорюю, а не нагодую! То вже звиняйте, тітко! Зара все буде!"
Отак як сказала, так і метнулась до припічка: з одної макітри меду налива, з молоком змішує та й ставить у піч погрітися. А сама шмигом на стрих. Та й вже вниз хутко, а за пазухою ціла купа горіхів. Взяла воно тото все, перемішала, перетовкла і подає мені: "Їжте ж, тітонько, шо мені ліс дарував, то й вам дарую! Не брезгуйте ж моєю медовухою!" Аж і смачне воно було! Вже й шо казать! І я ж господиня бувала - стілько всего наготувалася за життє своє, а таких лигумін шем не їла зроду.
А воно мале сидить собі та й тішиться! Дивиться на мене своїми карими оченятами, а вони вугликами, як тії білочки, так і плигають і аж світяться з радости! Дивлюсь я на них , і не то од сієї потрави, не то од їх душа молодіє. Десь і щастя стілько взялося, і рухливости, і легкости! Ну зовсім тобі сталам, як теє дівчисько мале і шустре. Поки їм, воно все тріпочеться й тріпочеться пташечкою: і тего додає, і до сего припрошує. І все сміється! Да так щиро, же ніби росами бризкає від неї навкруг отим щастям. Попробуй було біля неї і всидь спокійно!
А вона все знай щебече і щебече далі: "Так же до мене було приходить оден лісовик - Марко зветься. Каже , шо знайшов ми в лисиці в норі. Та й взяв до хати сеї. Він же і говорити мене навчив і як люде, і як трави, і як дерева і пташки. І читати, і бачити все довкруг, те ж був він навчив. Добре він на тому знався. Крепко розумний був. То й мене навчив. І я до сего охоча була. Се ж він і корову мені привів. Казав, же би малам шо пити і на чему рости! Бо від води каже не дуже люде ростуть. тілько нею чистяться." "Так де ж зара той Марко?" О-хо-хо..., зналам була, шо воно отак спохмурніє, то вже бим не питала їй тего. Аж до сих пір шкодую. А воно ніби хмару грозову через чоло чорну пустило, блискавиці в очах заграли, і так тихо-тихо, гей-би не зі світу сего:"Повісили... Сповістила мене ластівочка, та запізно...Вже холодного з дуба знялам. Казав він, шо може так теє скінчитися. Казав, жи є люде злі й недобрі, шо в чужий ліс приходять вбивати й забирати. Шо в його ліс вже прийшли, шо й усюде довкруг вони є. Тілько в мене тут в хащах спокійно. Казав, жи хтів мене сховати від їхньої неправди, бо чистеє серденько дитяче маю. Так ось , бачте, сам не вберігся...Але ж чекайте!..." Зіскочила з лави, шусь до куфра, та й вже з його шось несе. "Отсе він мені залишив! Казав берегти і читати. Доки буду читати сею книгу, доти він буде зі мнов ходити. А отсе - оберіг!" Розщепнула сорочину та й показала хрестик різьблений." А отсі от слова мені кожен раз як приходив, то читав. Я вже й напам'ять їх завчила. От лиш гляньте! Скажу і не зіб'юся! Візьміть, тітко!" Дає мені Писаніє Святе, відкриває на Марка 11 і тицяє пальчиком на 22 строфу, де маю її превіряти:"Майте віру Божу! Поправді кажу вам: Як хто скаже горі цій ‘Порушся та й кинься до моря‘ і не матиме сумніву в серці своїм, але матиме віру, що станеться так, як говорить, - то буде йому! Через це говорю вам: Усе, чого ви в молитві попросите, вірте, що одержите, і сповниться вам." "Видите, тітко! Не змилиламся! Добре завчила! Так же ж він мені казав знати теє і в серці своєму носити. Хоч би град, хоч би буря яка."
Так оце ж то я і прокинулась. "Майте віру Божу..." Та й я такою мала була - вірила і шо море можна словом розвести, і шо гори можна словом зрушити, ба навіть мертвого на ноги підняти і хворого уздоровити.І в чудеса Божі вірила, і в Україну вірилам... Думала недарма сини мої пішли під Холодноярське знамено до Чучупаків. Думала жи скоро вернуться і прапор наш таки - синьо-жовтий над школою затріпотить, а тих гаспидських синів витурять з нашого дому. Так не сеє ж і прийшлось... Чи то рано ше до сего було? Чи то віра моя була хитка? Ото-то і є правда і щирість одна на землі, шо в діточок малих. Знають розумом ніби менше, а як глянеш на їхнє серденько, то й мертвого переконає. Так і палахкотить од його світлом і радістю...
Так се ж і в дорослих часом теє серденько дитяче стукотить, то вже їх по очах легко спізнати. Знаю булам в Мотринім монастирі в ті часи, чим могла тим і помагала. Як тепер пам‘ятаю. Принесли було на вечір ранених. А один то й зовсім голову потовчену гранатою мав. Вже й ніби не дихав. Отсе сиджу біля него в ночі, губи водою змочую. Та й чую починає шепотіти шось:"Помоліться зі мною, матінко!" Взялам його долоню, а в самої сльози так і капають (Се ж і моїм соколам міг Бог такую долю уготовить...) Каже:"Боже, прошу Тебе! Не дай стратити світло моїх очей. Але якшо буде воля Твоя на то, то згоджуся з нею. Але прошу не дай стратити світло мого розуму! Коли ж і на то буде воля твоя , єдине об чім молю - Не дай стратити світло моєї віри!" Потім же ж і не довго жив... Таки вмер... Але ж до посліднього віддиху свого вірив!
Ой, людоньки милі, а куди ж моє дитяче серденько запропастилося? На які такі манівці збилося, шо й через хащі до його не проберешся! Занехаяла я стара отую доріженьку. Колись там мальви і рута росли, а теперечки...Ой, недарма- недарма, до себе дитини в гості ходилам... Ой, недарма...Скоро ж бо й перед Богом сповідь за своє життя давати. А шо ж я набула? Лише серце своє пошматоване і порубане на дрантя, поборене сим світом? Не вберегла я , Боже, Твою іскру і Твоє світло...
***
І шо за чуднеє мені все сниться і сниться? Ото було на Юрія снилось жем до себе малої в гості ходила, так теперка на Петра знов теє саме. Чого б то теє дівчисько снилося мені й удруге? Та може нех собі і сниться. Бо так од його на душі легше стає. Вже й нудити сим світом стала, не відала де б його притулитися. Вже й нишком Бога Під штрику просилася. А тутечки од неїних слів і світ веселійший став. Все стараюся зобачити більш як до сего. Чи ніч чи день, а все Божі чудеса! На старості булам звикла до сего і всеньке воно мені буденне було. Але ж яко на єго глянути, то й день на день не схожий. справжнє тобі свято! От шо си значать тії слова в херувимах: "Всякую нині, нині житейську відложім печаль!" Чи то забудь про сії клопоти земні і чвари людськії та й радій світові, співай єму хвалебну. Недаром кажуть, старії люде: "Буде, шо буде. А буде те, шо Бог дасть" А ти людино тільки працюй та й проси Його же би дав твоїй праці добром заквітчатися.
Отсе то знову собі пригадалам та й розговорилася не про теє. Ото стара! Хе-хе! Стала хвілософом на старості літ! Хе-хе! Лутше буду вам про другий сон оповідати. Бо зара ше договорюся до святих янгелів в гості!
Отож бо кажу сниться вона мені удруге. Тая Серафима-лісовичка. Знову я йду до сеї хатинки, шо в Холоднім яру стоїть. Але ж дівчисько теє шо було, то все погинакшало і покращало: підтяглося, розквітло, як маків цвіт в маю. Вже ж єму й десяточок не даси. А десь так під двайцятку буде. Отсе заходжу і бачу сидить за верстатом та й тче собі шось. Та й як і той раз було - лице щастям так і проміниться. До теї ткані, як до дитини, все приговорює, і голубить її : і тут підправить, і тамечки розрівняє. Так, ніби кождую ниточку з серця свого щирого тягла! Вже ж не хтілам її од роботи теї одривать. Сілам тай замилувалася. Ніби й не свитину-сірячину тче, а янголам плаття пишні. Ше й було шось співає собі. А спів той і собі ниточками тягнеться. Та все срібними і золотими: то джерельцем заб'є, то листям ніжно зашелестить, то сонцем заіскриться. Відколим я живу на світі такого не чулам!
"Дай, Боже щастя, небого!"
"Йой, тітонько! Дай же Боже й вам того щастячка!
Такім була запрацювалася же й не угледіла як ви зайшли! То все відколи Зосима мене научила ткати, так було як засяду, то й день і два не встаю од роботи. Все нитки і взори підбираю. Дивіться-но вже кілько рушників і килимів наткалам! А все ж і не всі кольори допасувала і не всі взори перепробувала!"
Отак як вона говорила, озиралася я навкруг у хатині. А воно й справді всеньке рушниками та килимами застелене. Та й якими ж! Один на один не схожі! На тотім півні червонясті зерно клюють собі, а на тім два соколи стоять, і зірочки, і сонця, і ружі, і дрібненькі квіти , ніби роси, а там просто смугами зроблене. Та вже ж і кольори добрала які! Так і грає, і сміється ними! Отут таке, а там вже й зовсім инше!
"Ото , тітонько , зналам же ви прийдете! То й вам дарунок заготовила! А йдіть-но сюди!" І виносить з куфра мені вишиванку. "Дарую вам же би сь те здорові і щасливі були!" Та й зодягає мене в неї. "Все вам найтонший лен вибирала, на росах і сонцю вибілювала, квітами нитки фарбувала. Та все вас згадувала якім ї ткала та вишивала! Просилам в Бога же би вам щастя послав. А ну-те поверніться покажітесь мені! Най ми вами полюбуюсь!" Отак вбрала мене наче тую дівку до шлюбу. Та все щебече і тріпочеться навкруг мене. А я стою гей-би чари на мене напустили які. І дихати легше сталось, і ноги вже й ніби не болять, та й серце не так теліпається, а мирно собі стукотить. А на душі як же ж радісно стало! Стою і усміхаюся! Не знаю до чого стільки радости і щастя на мене найшло. Замалим було не заплакала з теї втіхи душевної. "Так чому ж отсе отак стараєшся кожну свитину, як плаття дорогії прибрати?" "Йой, тітонько, стілько того в людях смутку звідкілясь понабиралося! Глянеш і аж серце жалем стискається. Отсе ж думаю втіху і свято їм зроблю. Хто не зайде, то все чимось обдарую. Вже всенька Медведівка від мене дарунок має, і Мельниківці приходили, і з Грушівки, і з Михайлівки. Навіть був один, то казав же з Чигирина самого! Чуєте! І як вони мене тута у в лісі знаходят! Та сміються все ж з мене! Кажуть же моє ткання помічне їм дуже. ‘Мо воно й так. Біг єго знає. Люблю я теє діло, тітонько, та й людей люблю. То воно певне їм моя любов дається!" Та й регочеться собі!
На тім і проснулась. Боже, чи то справді так буває, же ткання помічним стає? Чи то тілько вві сні мені такеє наснилося? Та все чи буває чи ні, а неньчин рушник до сих пір бережу. Було гляну на него і веселіше на душі стає, і все зле, шо було стрітилось, то забудеться. І спокійно, і любо на серденьку стане. Ніби справді мати пригорне...А ше як запах його вдихнеш рум‘янковий! Йой-йой! То й помолодішаєш було.
Бо то певне так і мало би бути же би людина в праці своїй кохалася і пісня з єї лилася. То вже би так вилеліяли і виплекали кожду річ і справу, шо би й дійсно воно душу твою мало... То й горя певне зара стілько від того же праці своєї люде не люблять. Позганяли їх в тії колгоспи і хвабрики - ні світу тобі, ні просвіту не видять, де вже там про душу говорити... Добре жи я стара туди ходити не дожила. Маю собі тутай саду троха, ше й квіточок було понасаджую в нему, шо й ніде ступити. Тай отак то і живу.
***
"Шо ви кажете, Зосько? Невже Серафиму гарештували? Який же вона "ворог народу" в свої 99 літ? Зовсім з глузду з‘їхали, вар‘яти! "
" Та кажуть, же вона на людей ману наводила. Дітям про Бога говорила. І на колгоспи наклепи було зводила. Чесний трудовий люд баламутила!"
"Та й з чого вона жила, ви мені скажіть? Синів же її , тих бандітов, ше в трийцят семім забрали? Шо їй Бог манну з неба сипав? Не гинакше як крала!"
"Та побійтеся Правди, Стефо! Де таке на стареньку наговорювати! Та й хіба шо зле було робила? Ше й дітей всіх з вулиці до себе в сад брала та й до праці научала все було квіти з ними садила! Де ж тут протизаконіє?"
" Ото вже мені не кажіть! понарозводила того зела! Не гинакше як наркоманом була! Ше й все так дивно собі усміхається чи болить де їй, чи колить. Тішиться вона світом!"
"Ха-ха-ха! Серафима наркоманка! От ви й Стефко вже і придумали! А діти, то теж певне наркоманами будуть ? То й вони ж світом тішаться!"
" І нащо було стареньку в тюрму забирати! Вже ніц серця немают. Була би вже вмерла хоч в своїй хаті! Так ні і того людині не дают! Коли ж вона тота правда на світі запанує!"
***
"Дякую, Тобі Боже за те, жи ня не покидав у життю...
Дякую, же кождим днем твоїм тішитися помагав чи то зле мені було, чи то радісно...
Дякую жи благословляв і настановляв мене на правди шлях...
Дякую, жи правди і щирости не стратилам. і ні на кого наклепу не зробила, і нікого не довелам у кримінал ...
Дякую, же духу моєму міць подарував, а коли її часом і тратила, то в поміч мені ставав...
Дякую, Тобі Боже, жесь не дав стратити світло моєї віри дитячої...
Дякую, жи в праці утіху свою знаходила...
Дякую, жи не дав мені себе малу і чисту серцем забути...
Поможи ж мені прийняти сеє останнє випробування і гідно стати перед Тобов...
Поможи ж мені від Тебе в лиху годину не відректись...
Поможи ж мені до останнього віддиху мого вірити в безмежну людську доброту...
Поможи мені вірити ув воскресіння України...
Поможи жеби віра моя здійснилася...
Амінь"
Серафима
місяця вересня 27,
1963 року Божого
те з віршованого чи близьковіршованого шо вже було зібране вкупу
***
Аж каламутні різноманітністю
Очікуються, виглядаються
Дороги майбутніх мандрів.
А чи й вгадаються?
Можуть іти проливною зливою
чи спекотним літом.
Можуть бігти, гогодзами пообтикані,
наче червоним намистом.
Можна по них на дупі з’їжджати
у кучугури білого снігу.
Або на дорозі їжака зустрічати,
підбирати опеньки, горіхи і білі.
І гарно мені на душі від того,
Що мають вони дивовижну здатність –
Змінюючись, бути калейдоскопом,
Нести в собі особливу загадку.
Добре, що Бог придумав життя
Як суцільну мандрівку без кінця і краю,
Де можна самій вибирати дорогу
І ,звичайно, самій вибирати далі.
***
Ми як двійко дітей – безсоромні
Лежимо на цикоті, що під смерекою
Одне на однім
Я по дитячому тобі довіряю
Досліджувати-вишукувати руками, губами все,
Що у собі маю.
Й тримати мене, животом до цикоти притиснувши
Бо ж цикоти високо –
Можу впасти, ненароком вислизнувши.
***
Заховалася в зерні пшениця,
Коли виросте – зазолотіє.
В жолуді заховався дуб,
Коли виросте – зазеленіє.
Океан заховався у прозорій краплині –
Стане ним, як безмежність у собі відкриє.
Ну, а Бог заховався в тобі, у людині.
Усміхнешся, мабуть, коли то зрозумієш.
***
Що це за сонечко випнулося понад травою,
Похитуючи вітрові в такт своєю квіткою-головою?
Добре було б, якби було воно не таке маленьке.
Або я , щоб була порівняно з ним, не така величенька.
Щоб залізти туди могла і звести собі там кубельце
Й лежати, й співати у ньому, слухаючи ритм свого серця.
І тоді б прилітали до мене бджоли на частування.
Я би їм наливала у келихи меду. як завше, багато. без вагання.
А потому, вволю напившись і давши усьому раду,
Танцювали б до ранку ми посеред просторої сцени-кульбаби.
***
Розмочився у дощику хлібчик
хлип-хлип, хлип-хлип
плаче мале
голубеня
їсти нема
полечу до вікна
Стукнула голубка
у віконну шибку
тук-тук, тук-тук
я тут
мабуть,
тут мене ждуть?
В дощ до вікна
підійшло хлоп”я
Мама!
там голубеня!
насипем пшона
для малого пташа?
Падає дощ за вікном
давно
голубеняті не голодно
бо рученята малі за вікно
сипнули для нього
жовте пшоно
Дивиться двоє малят за вікно
одне на одно
тобі буде спів
а мені — пшоно
дружимо?
дружимо!
25.01.2008
розкрутилася береговієм дика зелень
буде май.
розмінився цвітами-квітами пагорб
понад край.
гілка верби тонкострунної випнулась вгору
стримить
повниться водами-соками тіло дерев.
гримить
злива шугнула кіньми-блискавицями
навздогін
пронеслися за вітром білі пелюстки
дань весні
буйство зелене заповнило простір
геть ущерть
травень. бо вірю, що вічне - життя,
а не смерть.
****
затремтіло-задзвеніло у ночі.
випнулася перша брунька на Землі.
а вчора її ще там не було...
затріпотіло-защебетало щось у гнізді.
із шкаралупки раптом з"явилось пташа на дні
а вчора його ще там не було...
затріскотіло-загриміло у мені
порухом повним життя розквітло у душі
а вчора його ще там не було...
задумалося-задивилося у собі
про те:"а чи й правда, що їх ще не було тоді?"
....
вчорашня небрунька гойдається з вітром у такт,
вчорашня шкарлупка сьогодні літала на дах.
вчорашня неЯ усміхалась комусь за вікно.
ні, людоньки. то - все не так! воно таки вчора було!
****
я - маленька квасолинка.
я - згорнулась у клубок,
усміхнулася до неба -
взяв мене в долоньку Бог.
і похукав, і поцьомав
квасолинку у руці.
з неї виросли цвіточки -
посадив їх на Землі.
і на них ти подивився,
усміхнувся мимохіть.
запахом отих цвіточків
подалася тобі вслід.
ніби снилось і не снилось.
і було і не було
квіточкою ж я лишись.
просто так придумав Бог.
07.05.2008
я не люблю писати про любов.
про те шо думаю, що відчуваю.
боюся ставити тавро:"це - так,
інакше - небуває.
тому дивітесь людоньки,
пильно вдивляйтесь.
у кожен крок, у думку кожну,
у слова.
дивітеся чи я часом не відійшла
від приписів, що я сказала,
що над собою прописала,
а ви затвердили, бо не могли
їх не затвердити - це ж я сама сказала,
значить знала, що говорити.
про те, що личить, а що ні.
про те, що треба, що ж абсурд.
про все прописано.
про все затверджено."
бо я тоді - канатоходець.
приречений віками
іти кудись
лиш по одній із визначених нами
ліній.
ви ж вірні слуги правоти тієї
такі ж канатоходці.
йдете самі, хитаючись,
та ще й встигаєте вдивлятися на мене:
чи я пройду, чи я впаду.
і так ми забуваємо про низ, про небо
воно ж відволікає і заважає йти.
давай! змагай! тобі ще трошки!
ти зможеш! не впади!
але ж куди?
куди іти?!
самій на лінії накресленій в повітрі, що не тримається буття і купи,
хитається від заздрісних очей і мого страху - помилитись.
де ні обняти, ані звірити себе комусь,
ні вільно попід небом говорити, забувши про канат, де я стою.
долоні навіть не подати. бо ж можеш впасти.
нехай. я падаю. здаюсь. Дивітесь!
бачите? я йду! я полишаю...
Що? внизу - там пекло?
сморід від вогню,
смоли і смажених людських гріховних душ?
ну що ж, а рай тоді вверху?
як примітивно.
як примітивно. хтось нам сказав, а ми повірили йому.
так-так, пекло - внизу.
і поділили світ нарізно.
і осудом взялися нарікати, тих, хто по лінії не йде.
тих, хто своє шукає, не чуже.
я теж піду. впаду у порожнечу.
і не повірю я , що там згорю.
скину баласт чужих думок. і свої теж відпущу,
ті що родились ззовні, не в мені.
і пташкою над вами пролечу.
понад абсурдом всіх "канатів"
я буду голосно співати,
про те, що світ - єдиний. тут.
немає поділу на чорне й біле.
не є розказано як тре іти.
як думати і як казати.
ти - вільний сам обрати,
і вільний вибране змінити враз,
вишукуючи простір для зростання.
бо все тече,міниться і росте.
життя - то рух.
не рухатися - смерть.
не ставмо кодексів, законів чи канонів.
не думаймо, що знаєм все й пізнали всіх,
дивившись на картину гір, а не на них самих, живих,
що в різну пору, в різний лет порізному себе являють.
не думаймо, що все пізнали...
19.05.2008
***
забудувалися, закрились, заховались.
самі від себе і від всіх.
у кам"яні печери залізали,
крізь отвори-віконечка дивилися на світ.
сказали, ми - прогрес.ми - сила,
ми перевершили усіх!
хвороби ж тихо далі їх душили,
щораз сильніш прибивши до землі.
забулися, заплакалися, залишились
рости ногами вгору, головою - вниз.
і душі, ніби птахи в клітках бились,
куди?куди?куди?куди?куди?
пусти мене, мій янголе, на волю.
дозволь ширяти в неба висоті,
ти подивись, куди мене забило
твоїм прогресом в стіни кам"яні.
то ж не твоє, щоранку прокидатись
під божевільні звуки вставунця,
наспіх поївши, зуби чистити і гнати,
скоріш! скоріш! робота нас чека!
ходити там до вечора в утомі,
перебираючи думки чужі,
і навіть не спинитися на трохи,
щоб переглянути свої.
то ж не твоє, голубчику коханий,
крутитися у тому колесі, й себе забувши
гнати, гнати, гнати, як очманілий
гнати в нікуди.
бо хто ж скажи, із тих, що той прогрес будують,
хто може впевнено сказати, що то є?
куди він тим шаленим темпом заганяє?
куди він сотні душ людських веде?
нехай він скаже. так. нехай тобі повість,
але конретно: так і так, туди й туди.
а не як той заклятий комуніст,
говорить все,та не про те.
нехай же врешті він тебе спитає:
я йду туди. а чи зо мою ти?
бо шось та ваша демократія святая,
не розрізняє, що її, а що чуже.
а тягне всіх з собою, не спитавшись.
а хто супроти неї - той фашист.
чи ні. тепер фашист не в моді.
тепер скоріше буде терорист.
чи ж бачиш любчику? чи ж бачиш золотко моє кохане?
міняються завіси, декор міняється, але ж сюжет,
із віку-вік один і той самий. один і той самий.
занудний, не цікавий і дурний.
лиш би зібрати, об"єднати,
затички в вуха повтикати,
на очі шори начепить,
і гнати,гнати,гнати,гнати.
та швидко так, шоб не схотілось часом подумати,
про те чи варто пів життя свого здавати,
просто так оддати незнаючи завіщо і на що
комусь на розбудову чогось.
не йди туди, прошу тебе, не йди.
побуть зо мною і поговори.
ти вже давно зо мною наодинці
не говорив.
давно у мене не вглядався.
давно у мене не питав.
бо ніколи було питати.
чужі думки в собі перебирав.
тепер спинись. вдихни. подумай.
подумай про своє й моє.
чого нам треба?
19.05.2008
***
Обійму тебе літньою зливою,
запахом фіялок огорну,
Сонця променем яскравим і грайливим
Все, що є сумного, заберу.
Змию смуток, і біль, і тривогу.
Проростеш ти у лоні моїм,
заквітчаєшся квітами щастя,
і ніколи не будеш сумним.
Зорями тихими ясними
тобі до чола пригорнусь,
хай світяться думами щасними,
а я піснею в тебе ввіллюсь.
щоб лунала на всі видноколи!
щоби знали луги і поля:
мій коханий - не знає горя!
мій коханий - щасливий і я!
19.05.2008
всі люди - янголи.
всі люди - боженята.
малі дітиська Божі,
що бавляться собі
його дарунками.
всі люди - янголи.
ми херувимів тайно.
ми херувимів тайно.
тайно являючи, являєм.
та ще не всі про те ми знаєм,
ба навіть непідозріваєм,
про у церкві ми співаєм.
й кого являємо ми тут.
і що не личить нам, янгелам
смутним ходити по Землі,
про те, що не суттєве пам"ятати,
а те, що треба скоро забувати.
сваритися, казитися і нарікати,
і брат на брата обзивати,
хоча б лиш в мислях,
але все ж сказати.
а потім йти до церкви і колінкувати
молити і випрошувати в Бога,
"Ой,боже, нащо ти таке створив?
що ти зо мною, бідним, наробив?
Подай нам то, ні то не то,
Подай нам друге, то зроби.
А ні, те - не підходить. чого ж стоїш?
давай - роби! даруй нам ласку, милість Божу,
і все готове піднеси, на блюдечку нам ще й подай,
і Дай нам, дай нам, дай нам, дай!"
і кажем, і взиваєм, і благаєм:
"О, Отче наш! О, Отче, нас спаси!
Ми - ж діти Твої! То ж за нас зроби,
Бо ж немічні ми є"
всі люди - янголи.
всі люди - боженята.
малі дітиська Божі.
чи ж витримали б ви таких дітей?
коли створивши СВІТ для них,
ви б чули тільки нарікання,
про те, що він все не такий.
коли б хотіли, шоб лиш Ви,
за них зростали і цвіли,
щоб Ви за кожного його життя прожили,
а потім ще й і прокляті були,
що щось не те зробили,
що їм свободи не дали,
що б вони може й краще оте життя своє прожили,
а ви їм все отак напсули...
ех! що й казати.
коли б вони дарунок шматували,
отой, що в цілім всесвіті ОДИН.
коли б свободу дану вами
не шанували, а кляли.
всі люди - янголи.
всі люди - боженята.
але не хочуть теє визнавати.
не хочуть янголів в собі відкрить,
і замість кпинити і нарікати,
сказати "Дякую", всміхнутися,
і ЖИТЬ.
Ходить янгол світлочолий
в небі він збирає зорі.
Хай тобі він принесе,
тихо сівши на плече
зорю щастя і любові,
Й сни казково-кольорові.
Заспіває колисанку,
щоби спалося до ранку
як маленькому звірятку
у пахнющій нірці-хатці,
повній трав із лісу й степу,
листя, квітів у букетах.
Хай тобі насняться зорі,
янголе мій ясночолий,
над вкраїнськими полями,
і озерами,й ставками.
Верби хай тобі шепочуть
пісню давню і пророчу.
Спи, янголе сизоокий,
доки місяць яснобокий
поміж зорями гуляє
й сни твої оберігає.
Завтра буде новий день,
повний квітів і пісень,
той, що зараз тобі сниться,
як пшениця золотиться,
і як дзвінкий водограй
щастям ллється через край,
що дарує тобі мрію,
що дарує тобі силу,
мрію ту завтра сповнити,
казку дісністю зробити...
01.08.2008 р.Б.
навіть і не вірші, а так - слова навіяні осіннюю...
я мала свій клаптик землі,
на якому росла моя яблуня.
сьогодні осінь.
я прийшла як завжди
побачити яблука
червоні і стиглі.
(я так завше робила
під осінь)
але сьогодні інша осінь.
зовсім не така як була
торік чи рік позаторік.
вона не принесла яблук.
я стояла і бачила як
моя яблуня злегка
змахнула зеленими крилами
(листя восени легеньке як пір"я,
навіть, коли ще зелене)
і полетіла до неба...
а яблука зелені
хиталися в повітрі,
ніби втішали мене:
"прощай!...так треба..."
Подруго, небо!
прийми моє щастя зелене!
бо певне,
то не моя яблуня,
раз вона полетіла
птахом до тебе,
повна яблук
іще зелених...
І як же ж я раптом здивуюся і зрадію,
коли на мої
ще не розталі весняні сніги
раптом впаде злива червоних яблук
твого достиглого щастя...
я їх повизбирую геть усі
в поділ весняної сукенки.
сяду на клаптику землі,
де колись росла-була
моя-не моя яблуня
(та, що птахом зеленим
злетіла раптом до неба.
коли прийшла
несхожа на торішні
осінь)
і обережно буду їсти червоні яблука
ретельно складаючи в лівий кулак
чорні зернятка.
бо ж треба посадити
твоє достигле щастя,
щоби воно розросталось...
дякую, подруго небо!
***
стояла.дивилася. виглядала. чекала.
постать твоя за небокраєм то виринала,
то знов зникала.
ось ти ідеш. ближче. ближче.
ось ти вже майже прийшов.
простягаю руку, щоби сказати "здоров"
і торкаюся дзеркала...
обертаюся - пізно...
надто пізно....
сонце,
те що якраз заходило,
освітило тебе,
того, що йшов
в іншому напрямі - кудись від мене.
і сховався за обрій - кричи-не кричи -
не чути голос аж так далеко.
просто варто швидше було
виявити і відкинути дзеркало...
28.09.08 р.Б.
Музикою вилитися
геть чисто вилитися
так шоб аж на виворіт викрутитися
павутинкою розтягнутися
і податися мандрувати до перших приморозків
стати на горбі і викричатися
голосно і голосно викричатися
так щоб луною ген-ген покотитися
і на небо зіркою ясною видряпатися
і відбитися відчепитися
впасти в кирницю і втопитися
чистої джерельної води напитися
і там в спокої залишитися
світом дивним-предивним милуватися
лицями ніжними-лагідними чудуватися
і бувши водою із ними усіма цілуватися
віддаватися і набуватися і знову водою віддаватися
і від того усього переповнятися
геть через край розливатися
і вешті знову кудись податися
але так, шоб колись сюди повертатися...
17.10.2008
полетіли гуси, полетіло листя...
ну а я стою - я жду.
я чекаю зиму як якусь ману,
що з небес впаде й дерево засне...
бо ж зимно йому стало дуже-дуже
замерзли навіть великі калюжі
і сік у жилах застиг-застиг...
він просто до таких морозів не звик.
отож я стою в якомусь гаю
зиму чекаю і виглядаю
і від холоду засинаю
але ще звичайно встигаю
побачити, що листя вернулося квітами
зорями впало на холодні віти
до мене тулилося візерунками
вкривало мене білими дарунками
якщо всі зорі біля мене,
то значить я здійнялася в небо?
якщо ж я в небі - значить літаю?
я відлітаю зі свого гаю...
а ви казали - дерева стоять!
а ви казали дерева сплять!
а то лиш зорі їх притрусили
і вони на зиму в небо відлетіли...
18.10.2008
стук-стук...стук-стук...
котиться котиться звук...
від нас кудись тікає
і лиш відлунням повертає.
я знаю. я чула той звук.
повірте - я маю добрий слух.
пустіть мне його шукати!
він має бути десь тут біля хати!
ну ось, я ж казала-казала!
я ж його зразу впізнала!
то просто в саду біля хати
горіхи почали дозрівати
подивіться вони ж великі такі
вже не втримає дерево їх на собі
тому то й падуть потроху униз
ну а, що звук такий голосний,
то ви не дивйтеся, то так є.
під осінь завжди отак гупає.
просто знаєте, осінь тут любить гуляти
і під звуки оті в саду танцювати
а в танці що треба? ритм! такт!
отож горіхи і стукають так!
кажете дурниці? кажете брешу?
та ні ж бо! ось станьте! он тут на краю!
і так тихесенько посидіть
тсс! кажу ж вам замріть! замріть!
ну а тепер вглядайтеся в сад,
туди, де горіхи оті стукотять.
бачите? он скрипалі!
в глоді сховалися, ач які!
червоні ягідки поверх крисані -
і вже вони гарні-гарні!
а там! ну он там! попід виноград!
там цимбалісти поважні сидять.
вусами крутять туди-сюди
і циботять на усі лади.
вітер в сопійлочку тихо гуде,
так аж за душу той спів бере!
а горобина в червонім намисті
дримбає якось отак врочисто....
а ви казали - плету дурниці!
таке лише може дурному насниться!
е, ні! я ж добре знаю свій сад!
просто я теж там люблю танцювать...
ви не встидайтеся! ви приходіть!
тут місця є вдосталь! стане на всіх!
коли вам схочеться потанцювати,
ви приходіть - я вас буду чекати.
чесно кажу! я не той-во!
в світі ше повно таких от пригод.
а шо не знали, то не біда.
тепер же знаєте? і я з того рада...
бо гарно чути музику там,
де просто горіхи падають в збан,
що хтось приніс сюди під горіхи
чи просто забув, чи отак от для втіхи
а осінь подумала - барабан!
і подалася собі у тан.
за нею і я, і ви...
гарно, коли так буває...
ну що ж? списала вже цілий листок
годі буде отих от думок!
треба виходити в сад
трохи й собі потанцювать...
18.10.2008
Несподівано й алогічно випадково так собі
Я б навіть сказала вам шо просто так собі.
Але ж так не є шоб було зовсім випадково
Бо завжди воно якось та й кимось сплановано
Просто я зовсім не вмію грати в шахи
Знаєте я не вмію прораховувати кроки
Які випливають із попередніх ходів
Я не вмію бачити дальше оцих от днів
Але я вмію мріяти. Вмію відчувати.
Вчуся бути сміливою.
Вчуся співати і ткати
Вчуся бути особливою.
Може тому так несподівано виникають
Такі випадкові зустрічі, які єднають
Якраз настільки, щоб почати боятися
Що цього всього могло і не статися.
Сказати просто. Не той день. Не той сезон.
Не та година. Місто не те й не той вагон.
Бо хто ж би подумав, хто би сказав наперід,
шо в березні можна іти собі в міні-похід
Шукати в Горганах під Осмолодою
В колибі старій між Конем і Грофою
Себе загублену і білих підсніжників
А знайти раптом друзів таких малобачених
Але таких безмежно рідних-рідних!
17.12.2008 р.Б.
Можливо нічого невідомо
Можливо то просто дні
Але я рада тому
Що вміють вони пливти
Кудись віддаляючись з нами
Говорячи нам про щось
Добре мені з цими днями
Добре що є і було
Але думаю було би найкраще
Мені найкраще та й всім
Коли би просто хотілося
Мати свій власний дім
Шматок квадратного метру
Коробка, картон, земля?
Це не важливо насправді,
Просто нехай би була
Шоб можна було прийти і сісти
чи навіть скрутитись в клубок
або посадити дерево
і шоби воно росло!
Далеко росло би, а я - гуляла потім на нім
І то би був такий справжній маленький зелений МІЙ ДІМ
І були б пташки (вони би там теж жили,
На зиму літали у вирій, на весну знову сюди)
Вони б мене вчили літати.
Зранку співати пісень
А ти би приходив і слухав
І так би ходив день у день
А потім тобі би теж
Захотілося мати свій дім.
І ти посадив би дерево
І теж би жив на нім.
І ми би ходили у гості
По гілляках наших дерев
До мене - стрічати сонце
До тебе – проводжати день.
А часом ми би просили вітру
Щоби трохи нас погойдав
Ми би тоді розпрямляли крила
А він би нас просто катав.
Носив би під зорі, до неба,
І ше до високих гір,
Носив би на інші дерева
а може б до моря носив…
Правда б гарно було?
А ше би гарніше було
Коли би усе зацвіло…
Так ! саме так! на весні
Коли б повертались до нас пташки –
Твої і мої
Наші дерева б тоді розцвітали!
І зеленню, цвітом буяли, буяли…
Цікаво, то був би напевно рай?
Чи просто два дерева, маленький гай?
та знаєш мені все одно
що би воно було.
Назвати можна багато
Багато можна сказати
Та просто не хватить слів
Для наших з тобою ДОМІВ…
Вони би просто були
Вони би просто цвіли
А ми би просто жили
І може би просто любили…
Хочу знайти свій ДІМ!…
Люди, cкажіть мені -
де
він?..
**************************************************
Відчужуємся відгортаємся одне від одного відвертаємся
тільки би хтось не подумав чогось
тільки би хтось тільки би хтось
він же все знає. Він же нас потім ганьбить
як? Ти зробила отак? Він же отак НЕ ВЕЛИТЬ!
Так же не можна! Дурепо! постій!
Куди ти поперлась? Мудріша за світ?
Всі все так роблять вже кілька століть?
А ти шо, премудра, хотіла змінить
Увесь той розподіл шо треба й шо так
А шо ні-ні-ні! І не так і не так!?
Отож, їй богу, кажу вам дурна!
Та хай йде хоч в пекло!
Йди геть! Йди, манна!..
І тикати пальцем, показувать всім,
шо ось йде – ІНАКШЕ, отак не робіть!
Бо ми тоді теж вас дурними назвем
Й від щирого серця у пекло пошлем
А я би хотіла, шоб було не так
Шоб було порізному, було усяк
Бо кожен інакший, бо кожен не всі
Від того шо РІЗНО гарнішає світ
Хай буде ІНАКШЕ, хай буде НЕ ТАК
Бо в полі із маками різним є мак
Бо в лісі ніколи не знайдете ви
Шоб були однакові дві сосни
Відкритися, вслухатись і зрозуміти
Шо люди - є люди і їх полюбити
Як звуки, як зорі, як кольори,
Від того БАГАТО навколо стає…
23.12.2008 р.Б.
як то ви казали любити?
Так шоб все було зрозуміло
Так шоб коліна від щастя трусило
Шоб хотілось співати, кричати, співати
Шоб хотілось крутитись, обнятись і стати..
Задивитись на зорі на темному небі,
І замовкнути
і вглядатися вкупці кудись так далеко,
Відчувати шо то неє інше тіло
Від тебе окремо нарізно віділено
а бути душею одним і цілим
божевільно-щасливим чи спокійно-замріяним
от так шоб знати і відчувати
з тобою могла б все життя розмовляти
але скільки там того життя?
Раз і його вже нема…
Краще в вічності поєднатися,
Щоб між зорями із тобою купатися
Коли тіло собі піде годувати
Зелені трави і садки біля хати
Знаєш так гарно раптом зрозуміти,
Що можна суцільно-щасливою жити
Відчуваючи шо ти – то є дім
Й хотіти посадити сад свій при нім…
Приймеш?
21.05.2009
ввійди у мене й залишися
хочу відчути весь твій смак
коли тіла безмежно близько
єдиний творять світу знак
я хочу знати, що з тобою,
я зара, тут, у цю ось мить
єднаю небо із землею
для проростання разом ввись
відкриті очі, вуха, губи,
відкрите все для сприйняття
два простори зрослися разом
для творення свого буття
тому я хочу пам"ятати,
всією суттю відчувати
кожну хвилину проростання
з тобою спільного єднання
і кожний рух, і кожне слово
і подих кожний, все в собі
я залишаю як правдивий
приклад гармонії Землі
де ти є я, і я є ти,
немає двох, а є одне,
в якому все...
червень 2009 р
мій чоловіченьку,
побудеш зо мною ніченьку?
жонко моя,
побуду з тобою я...
мій чоловіченьку,
побудеш зо мною й у днину?
жонко моя,
буду заким не полину...
мій чоловіченьку,
можна з тобою тоді я полину?
жонко моя,
тільки рад з того я...
мій чоловіченьку,
куди ж ми будем літати?
жонко моя,
підем поміж зорі гуляти...
03.10.2009 р.Б.
Аж каламутні різноманітністю
Очікуються, виглядаються
Дороги майбутніх мандрів.
А чи й вгадаються?
Можуть іти проливною зливою
чи спекотним літом.
Можуть бігти, гогодзами пообтикані,
наче червоним намистом.
Можна по них на дупі з’їжджати
у кучугури білого снігу.
Або на дорозі їжака зустрічати,
підбирати опеньки, горіхи і білі.
І гарно мені на душі від того,
Що мають вони дивовижну здатність –
Змінюючись, бути калейдоскопом,
Нести в собі особливу загадку.
Добре, що Бог придумав життя
Як суцільну мандрівку без кінця і краю,
Де можна самій вибирати дорогу
І ,звичайно, самій вибирати далі.
***
Ми як двійко дітей – безсоромні
Лежимо на цикоті, що під смерекою
Одне на однім
Я по дитячому тобі довіряю
Досліджувати-вишукувати руками, губами все,
Що у собі маю.
Й тримати мене, животом до цикоти притиснувши
Бо ж цикоти високо –
Можу впасти, ненароком вислизнувши.
***
Заховалася в зерні пшениця,
Коли виросте – зазолотіє.
В жолуді заховався дуб,
Коли виросте – зазеленіє.
Океан заховався у прозорій краплині –
Стане ним, як безмежність у собі відкриє.
Ну, а Бог заховався в тобі, у людині.
Усміхнешся, мабуть, коли то зрозумієш.
***
Що це за сонечко випнулося понад травою,
Похитуючи вітрові в такт своєю квіткою-головою?
Добре було б, якби було воно не таке маленьке.
Або я , щоб була порівняно з ним, не така величенька.
Щоб залізти туди могла і звести собі там кубельце
Й лежати, й співати у ньому, слухаючи ритм свого серця.
І тоді б прилітали до мене бджоли на частування.
Я би їм наливала у келихи меду. як завше, багато. без вагання.
А потому, вволю напившись і давши усьому раду,
Танцювали б до ранку ми посеред просторої сцени-кульбаби.
***
Розмочився у дощику хлібчик
хлип-хлип, хлип-хлип
плаче мале
голубеня
їсти нема
полечу до вікна
Стукнула голубка
у віконну шибку
тук-тук, тук-тук
я тут
мабуть,
тут мене ждуть?
В дощ до вікна
підійшло хлоп”я
Мама!
там голубеня!
насипем пшона
для малого пташа?
Падає дощ за вікном
давно
голубеняті не голодно
бо рученята малі за вікно
сипнули для нього
жовте пшоно
Дивиться двоє малят за вікно
одне на одно
тобі буде спів
а мені — пшоно
дружимо?
дружимо!
25.01.2008
розкрутилася береговієм дика зелень
буде май.
розмінився цвітами-квітами пагорб
понад край.
гілка верби тонкострунної випнулась вгору
стримить
повниться водами-соками тіло дерев.
гримить
злива шугнула кіньми-блискавицями
навздогін
пронеслися за вітром білі пелюстки
дань весні
буйство зелене заповнило простір
геть ущерть
травень. бо вірю, що вічне - життя,
а не смерть.
****
затремтіло-задзвеніло у ночі.
випнулася перша брунька на Землі.
а вчора її ще там не було...
затріпотіло-защебетало щось у гнізді.
із шкаралупки раптом з"явилось пташа на дні
а вчора його ще там не було...
затріскотіло-загриміло у мені
порухом повним життя розквітло у душі
а вчора його ще там не було...
задумалося-задивилося у собі
про те:"а чи й правда, що їх ще не було тоді?"
....
вчорашня небрунька гойдається з вітром у такт,
вчорашня шкарлупка сьогодні літала на дах.
вчорашня неЯ усміхалась комусь за вікно.
ні, людоньки. то - все не так! воно таки вчора було!
****
я - маленька квасолинка.
я - згорнулась у клубок,
усміхнулася до неба -
взяв мене в долоньку Бог.
і похукав, і поцьомав
квасолинку у руці.
з неї виросли цвіточки -
посадив їх на Землі.
і на них ти подивився,
усміхнувся мимохіть.
запахом отих цвіточків
подалася тобі вслід.
ніби снилось і не снилось.
і було і не було
квіточкою ж я лишись.
просто так придумав Бог.
07.05.2008
я не люблю писати про любов.
про те шо думаю, що відчуваю.
боюся ставити тавро:"це - так,
інакше - небуває.
тому дивітесь людоньки,
пильно вдивляйтесь.
у кожен крок, у думку кожну,
у слова.
дивітеся чи я часом не відійшла
від приписів, що я сказала,
що над собою прописала,
а ви затвердили, бо не могли
їх не затвердити - це ж я сама сказала,
значить знала, що говорити.
про те, що личить, а що ні.
про те, що треба, що ж абсурд.
про все прописано.
про все затверджено."
бо я тоді - канатоходець.
приречений віками
іти кудись
лиш по одній із визначених нами
ліній.
ви ж вірні слуги правоти тієї
такі ж канатоходці.
йдете самі, хитаючись,
та ще й встигаєте вдивлятися на мене:
чи я пройду, чи я впаду.
і так ми забуваємо про низ, про небо
воно ж відволікає і заважає йти.
давай! змагай! тобі ще трошки!
ти зможеш! не впади!
але ж куди?
куди іти?!
самій на лінії накресленій в повітрі, що не тримається буття і купи,
хитається від заздрісних очей і мого страху - помилитись.
де ні обняти, ані звірити себе комусь,
ні вільно попід небом говорити, забувши про канат, де я стою.
долоні навіть не подати. бо ж можеш впасти.
нехай. я падаю. здаюсь. Дивітесь!
бачите? я йду! я полишаю...
Що? внизу - там пекло?
сморід від вогню,
смоли і смажених людських гріховних душ?
ну що ж, а рай тоді вверху?
як примітивно.
як примітивно. хтось нам сказав, а ми повірили йому.
так-так, пекло - внизу.
і поділили світ нарізно.
і осудом взялися нарікати, тих, хто по лінії не йде.
тих, хто своє шукає, не чуже.
я теж піду. впаду у порожнечу.
і не повірю я , що там згорю.
скину баласт чужих думок. і свої теж відпущу,
ті що родились ззовні, не в мені.
і пташкою над вами пролечу.
понад абсурдом всіх "канатів"
я буду голосно співати,
про те, що світ - єдиний. тут.
немає поділу на чорне й біле.
не є розказано як тре іти.
як думати і як казати.
ти - вільний сам обрати,
і вільний вибране змінити враз,
вишукуючи простір для зростання.
бо все тече,міниться і росте.
життя - то рух.
не рухатися - смерть.
не ставмо кодексів, законів чи канонів.
не думаймо, що знаєм все й пізнали всіх,
дивившись на картину гір, а не на них самих, живих,
що в різну пору, в різний лет порізному себе являють.
не думаймо, що все пізнали...
19.05.2008
***
забудувалися, закрились, заховались.
самі від себе і від всіх.
у кам"яні печери залізали,
крізь отвори-віконечка дивилися на світ.
сказали, ми - прогрес.ми - сила,
ми перевершили усіх!
хвороби ж тихо далі їх душили,
щораз сильніш прибивши до землі.
забулися, заплакалися, залишились
рости ногами вгору, головою - вниз.
і душі, ніби птахи в клітках бились,
куди?куди?куди?куди?куди?
пусти мене, мій янголе, на волю.
дозволь ширяти в неба висоті,
ти подивись, куди мене забило
твоїм прогресом в стіни кам"яні.
то ж не твоє, щоранку прокидатись
під божевільні звуки вставунця,
наспіх поївши, зуби чистити і гнати,
скоріш! скоріш! робота нас чека!
ходити там до вечора в утомі,
перебираючи думки чужі,
і навіть не спинитися на трохи,
щоб переглянути свої.
то ж не твоє, голубчику коханий,
крутитися у тому колесі, й себе забувши
гнати, гнати, гнати, як очманілий
гнати в нікуди.
бо хто ж скажи, із тих, що той прогрес будують,
хто може впевнено сказати, що то є?
куди він тим шаленим темпом заганяє?
куди він сотні душ людських веде?
нехай він скаже. так. нехай тобі повість,
але конретно: так і так, туди й туди.
а не як той заклятий комуніст,
говорить все,та не про те.
нехай же врешті він тебе спитає:
я йду туди. а чи зо мою ти?
бо шось та ваша демократія святая,
не розрізняє, що її, а що чуже.
а тягне всіх з собою, не спитавшись.
а хто супроти неї - той фашист.
чи ні. тепер фашист не в моді.
тепер скоріше буде терорист.
чи ж бачиш любчику? чи ж бачиш золотко моє кохане?
міняються завіси, декор міняється, але ж сюжет,
із віку-вік один і той самий. один і той самий.
занудний, не цікавий і дурний.
лиш би зібрати, об"єднати,
затички в вуха повтикати,
на очі шори начепить,
і гнати,гнати,гнати,гнати.
та швидко так, шоб не схотілось часом подумати,
про те чи варто пів життя свого здавати,
просто так оддати незнаючи завіщо і на що
комусь на розбудову чогось.
не йди туди, прошу тебе, не йди.
побуть зо мною і поговори.
ти вже давно зо мною наодинці
не говорив.
давно у мене не вглядався.
давно у мене не питав.
бо ніколи було питати.
чужі думки в собі перебирав.
тепер спинись. вдихни. подумай.
подумай про своє й моє.
чого нам треба?
19.05.2008
***
Обійму тебе літньою зливою,
запахом фіялок огорну,
Сонця променем яскравим і грайливим
Все, що є сумного, заберу.
Змию смуток, і біль, і тривогу.
Проростеш ти у лоні моїм,
заквітчаєшся квітами щастя,
і ніколи не будеш сумним.
Зорями тихими ясними
тобі до чола пригорнусь,
хай світяться думами щасними,
а я піснею в тебе ввіллюсь.
щоб лунала на всі видноколи!
щоби знали луги і поля:
мій коханий - не знає горя!
мій коханий - щасливий і я!
19.05.2008
всі люди - янголи.
всі люди - боженята.
малі дітиська Божі,
що бавляться собі
його дарунками.
всі люди - янголи.
ми херувимів тайно.
ми херувимів тайно.
тайно являючи, являєм.
та ще не всі про те ми знаєм,
ба навіть непідозріваєм,
про у церкві ми співаєм.
й кого являємо ми тут.
і що не личить нам, янгелам
смутним ходити по Землі,
про те, що не суттєве пам"ятати,
а те, що треба скоро забувати.
сваритися, казитися і нарікати,
і брат на брата обзивати,
хоча б лиш в мислях,
але все ж сказати.
а потім йти до церкви і колінкувати
молити і випрошувати в Бога,
"Ой,боже, нащо ти таке створив?
що ти зо мною, бідним, наробив?
Подай нам то, ні то не то,
Подай нам друге, то зроби.
А ні, те - не підходить. чого ж стоїш?
давай - роби! даруй нам ласку, милість Божу,
і все готове піднеси, на блюдечку нам ще й подай,
і Дай нам, дай нам, дай нам, дай!"
і кажем, і взиваєм, і благаєм:
"О, Отче наш! О, Отче, нас спаси!
Ми - ж діти Твої! То ж за нас зроби,
Бо ж немічні ми є"
всі люди - янголи.
всі люди - боженята.
малі дітиська Божі.
чи ж витримали б ви таких дітей?
коли створивши СВІТ для них,
ви б чули тільки нарікання,
про те, що він все не такий.
коли б хотіли, шоб лиш Ви,
за них зростали і цвіли,
щоб Ви за кожного його життя прожили,
а потім ще й і прокляті були,
що щось не те зробили,
що їм свободи не дали,
що б вони може й краще оте життя своє прожили,
а ви їм все отак напсули...
ех! що й казати.
коли б вони дарунок шматували,
отой, що в цілім всесвіті ОДИН.
коли б свободу дану вами
не шанували, а кляли.
всі люди - янголи.
всі люди - боженята.
але не хочуть теє визнавати.
не хочуть янголів в собі відкрить,
і замість кпинити і нарікати,
сказати "Дякую", всміхнутися,
і ЖИТЬ.
Ходить янгол світлочолий
в небі він збирає зорі.
Хай тобі він принесе,
тихо сівши на плече
зорю щастя і любові,
Й сни казково-кольорові.
Заспіває колисанку,
щоби спалося до ранку
як маленькому звірятку
у пахнющій нірці-хатці,
повній трав із лісу й степу,
листя, квітів у букетах.
Хай тобі насняться зорі,
янголе мій ясночолий,
над вкраїнськими полями,
і озерами,й ставками.
Верби хай тобі шепочуть
пісню давню і пророчу.
Спи, янголе сизоокий,
доки місяць яснобокий
поміж зорями гуляє
й сни твої оберігає.
Завтра буде новий день,
повний квітів і пісень,
той, що зараз тобі сниться,
як пшениця золотиться,
і як дзвінкий водограй
щастям ллється через край,
що дарує тобі мрію,
що дарує тобі силу,
мрію ту завтра сповнити,
казку дісністю зробити...
01.08.2008 р.Б.
навіть і не вірші, а так - слова навіяні осіннюю...
я мала свій клаптик землі,
на якому росла моя яблуня.
сьогодні осінь.
я прийшла як завжди
побачити яблука
червоні і стиглі.
(я так завше робила
під осінь)
але сьогодні інша осінь.
зовсім не така як була
торік чи рік позаторік.
вона не принесла яблук.
я стояла і бачила як
моя яблуня злегка
змахнула зеленими крилами
(листя восени легеньке як пір"я,
навіть, коли ще зелене)
і полетіла до неба...
а яблука зелені
хиталися в повітрі,
ніби втішали мене:
"прощай!...так треба..."
Подруго, небо!
прийми моє щастя зелене!
бо певне,
то не моя яблуня,
раз вона полетіла
птахом до тебе,
повна яблук
іще зелених...
І як же ж я раптом здивуюся і зрадію,
коли на мої
ще не розталі весняні сніги
раптом впаде злива червоних яблук
твого достиглого щастя...
я їх повизбирую геть усі
в поділ весняної сукенки.
сяду на клаптику землі,
де колись росла-була
моя-не моя яблуня
(та, що птахом зеленим
злетіла раптом до неба.
коли прийшла
несхожа на торішні
осінь)
і обережно буду їсти червоні яблука
ретельно складаючи в лівий кулак
чорні зернятка.
бо ж треба посадити
твоє достигле щастя,
щоби воно розросталось...
дякую, подруго небо!
***
стояла.дивилася. виглядала. чекала.
постать твоя за небокраєм то виринала,
то знов зникала.
ось ти ідеш. ближче. ближче.
ось ти вже майже прийшов.
простягаю руку, щоби сказати "здоров"
і торкаюся дзеркала...
обертаюся - пізно...
надто пізно....
сонце,
те що якраз заходило,
освітило тебе,
того, що йшов
в іншому напрямі - кудись від мене.
і сховався за обрій - кричи-не кричи -
не чути голос аж так далеко.
просто варто швидше було
виявити і відкинути дзеркало...
28.09.08 р.Б.
Музикою вилитися
геть чисто вилитися
так шоб аж на виворіт викрутитися
павутинкою розтягнутися
і податися мандрувати до перших приморозків
стати на горбі і викричатися
голосно і голосно викричатися
так щоб луною ген-ген покотитися
і на небо зіркою ясною видряпатися
і відбитися відчепитися
впасти в кирницю і втопитися
чистої джерельної води напитися
і там в спокої залишитися
світом дивним-предивним милуватися
лицями ніжними-лагідними чудуватися
і бувши водою із ними усіма цілуватися
віддаватися і набуватися і знову водою віддаватися
і від того усього переповнятися
геть через край розливатися
і вешті знову кудись податися
але так, шоб колись сюди повертатися...
17.10.2008
полетіли гуси, полетіло листя...
ну а я стою - я жду.
я чекаю зиму як якусь ману,
що з небес впаде й дерево засне...
бо ж зимно йому стало дуже-дуже
замерзли навіть великі калюжі
і сік у жилах застиг-застиг...
він просто до таких морозів не звик.
отож я стою в якомусь гаю
зиму чекаю і виглядаю
і від холоду засинаю
але ще звичайно встигаю
побачити, що листя вернулося квітами
зорями впало на холодні віти
до мене тулилося візерунками
вкривало мене білими дарунками
якщо всі зорі біля мене,
то значить я здійнялася в небо?
якщо ж я в небі - значить літаю?
я відлітаю зі свого гаю...
а ви казали - дерева стоять!
а ви казали дерева сплять!
а то лиш зорі їх притрусили
і вони на зиму в небо відлетіли...
18.10.2008
стук-стук...стук-стук...
котиться котиться звук...
від нас кудись тікає
і лиш відлунням повертає.
я знаю. я чула той звук.
повірте - я маю добрий слух.
пустіть мне його шукати!
він має бути десь тут біля хати!
ну ось, я ж казала-казала!
я ж його зразу впізнала!
то просто в саду біля хати
горіхи почали дозрівати
подивіться вони ж великі такі
вже не втримає дерево їх на собі
тому то й падуть потроху униз
ну а, що звук такий голосний,
то ви не дивйтеся, то так є.
під осінь завжди отак гупає.
просто знаєте, осінь тут любить гуляти
і під звуки оті в саду танцювати
а в танці що треба? ритм! такт!
отож горіхи і стукають так!
кажете дурниці? кажете брешу?
та ні ж бо! ось станьте! он тут на краю!
і так тихесенько посидіть
тсс! кажу ж вам замріть! замріть!
ну а тепер вглядайтеся в сад,
туди, де горіхи оті стукотять.
бачите? он скрипалі!
в глоді сховалися, ач які!
червоні ягідки поверх крисані -
і вже вони гарні-гарні!
а там! ну он там! попід виноград!
там цимбалісти поважні сидять.
вусами крутять туди-сюди
і циботять на усі лади.
вітер в сопійлочку тихо гуде,
так аж за душу той спів бере!
а горобина в червонім намисті
дримбає якось отак врочисто....
а ви казали - плету дурниці!
таке лише може дурному насниться!
е, ні! я ж добре знаю свій сад!
просто я теж там люблю танцювать...
ви не встидайтеся! ви приходіть!
тут місця є вдосталь! стане на всіх!
коли вам схочеться потанцювати,
ви приходіть - я вас буду чекати.
чесно кажу! я не той-во!
в світі ше повно таких от пригод.
а шо не знали, то не біда.
тепер же знаєте? і я з того рада...
бо гарно чути музику там,
де просто горіхи падають в збан,
що хтось приніс сюди під горіхи
чи просто забув, чи отак от для втіхи
а осінь подумала - барабан!
і подалася собі у тан.
за нею і я, і ви...
гарно, коли так буває...
ну що ж? списала вже цілий листок
годі буде отих от думок!
треба виходити в сад
трохи й собі потанцювать...
18.10.2008
Несподівано й алогічно випадково так собі
Я б навіть сказала вам шо просто так собі.
Але ж так не є шоб було зовсім випадково
Бо завжди воно якось та й кимось сплановано
Просто я зовсім не вмію грати в шахи
Знаєте я не вмію прораховувати кроки
Які випливають із попередніх ходів
Я не вмію бачити дальше оцих от днів
Але я вмію мріяти. Вмію відчувати.
Вчуся бути сміливою.
Вчуся співати і ткати
Вчуся бути особливою.
Може тому так несподівано виникають
Такі випадкові зустрічі, які єднають
Якраз настільки, щоб почати боятися
Що цього всього могло і не статися.
Сказати просто. Не той день. Не той сезон.
Не та година. Місто не те й не той вагон.
Бо хто ж би подумав, хто би сказав наперід,
шо в березні можна іти собі в міні-похід
Шукати в Горганах під Осмолодою
В колибі старій між Конем і Грофою
Себе загублену і білих підсніжників
А знайти раптом друзів таких малобачених
Але таких безмежно рідних-рідних!
17.12.2008 р.Б.
Можливо нічого невідомо
Можливо то просто дні
Але я рада тому
Що вміють вони пливти
Кудись віддаляючись з нами
Говорячи нам про щось
Добре мені з цими днями
Добре що є і було
Але думаю було би найкраще
Мені найкраще та й всім
Коли би просто хотілося
Мати свій власний дім
Шматок квадратного метру
Коробка, картон, земля?
Це не важливо насправді,
Просто нехай би була
Шоб можна було прийти і сісти
чи навіть скрутитись в клубок
або посадити дерево
і шоби воно росло!
Далеко росло би, а я - гуляла потім на нім
І то би був такий справжній маленький зелений МІЙ ДІМ
І були б пташки (вони би там теж жили,
На зиму літали у вирій, на весну знову сюди)
Вони б мене вчили літати.
Зранку співати пісень
А ти би приходив і слухав
І так би ходив день у день
А потім тобі би теж
Захотілося мати свій дім.
І ти посадив би дерево
І теж би жив на нім.
І ми би ходили у гості
По гілляках наших дерев
До мене - стрічати сонце
До тебе – проводжати день.
А часом ми би просили вітру
Щоби трохи нас погойдав
Ми би тоді розпрямляли крила
А він би нас просто катав.
Носив би під зорі, до неба,
І ше до високих гір,
Носив би на інші дерева
а може б до моря носив…
Правда б гарно було?
А ше би гарніше було
Коли би усе зацвіло…
Так ! саме так! на весні
Коли б повертались до нас пташки –
Твої і мої
Наші дерева б тоді розцвітали!
І зеленню, цвітом буяли, буяли…
Цікаво, то був би напевно рай?
Чи просто два дерева, маленький гай?
та знаєш мені все одно
що би воно було.
Назвати можна багато
Багато можна сказати
Та просто не хватить слів
Для наших з тобою ДОМІВ…
Вони би просто були
Вони би просто цвіли
А ми би просто жили
І може би просто любили…
Хочу знайти свій ДІМ!…
Люди, cкажіть мені -
де
він?..
**************************************************
Відчужуємся відгортаємся одне від одного відвертаємся
тільки би хтось не подумав чогось
тільки би хтось тільки би хтось
він же все знає. Він же нас потім ганьбить
як? Ти зробила отак? Він же отак НЕ ВЕЛИТЬ!
Так же не можна! Дурепо! постій!
Куди ти поперлась? Мудріша за світ?
Всі все так роблять вже кілька століть?
А ти шо, премудра, хотіла змінить
Увесь той розподіл шо треба й шо так
А шо ні-ні-ні! І не так і не так!?
Отож, їй богу, кажу вам дурна!
Та хай йде хоч в пекло!
Йди геть! Йди, манна!..
І тикати пальцем, показувать всім,
шо ось йде – ІНАКШЕ, отак не робіть!
Бо ми тоді теж вас дурними назвем
Й від щирого серця у пекло пошлем
А я би хотіла, шоб було не так
Шоб було порізному, було усяк
Бо кожен інакший, бо кожен не всі
Від того шо РІЗНО гарнішає світ
Хай буде ІНАКШЕ, хай буде НЕ ТАК
Бо в полі із маками різним є мак
Бо в лісі ніколи не знайдете ви
Шоб були однакові дві сосни
Відкритися, вслухатись і зрозуміти
Шо люди - є люди і їх полюбити
Як звуки, як зорі, як кольори,
Від того БАГАТО навколо стає…
23.12.2008 р.Б.
як то ви казали любити?
Так шоб все було зрозуміло
Так шоб коліна від щастя трусило
Шоб хотілось співати, кричати, співати
Шоб хотілось крутитись, обнятись і стати..
Задивитись на зорі на темному небі,
І замовкнути
і вглядатися вкупці кудись так далеко,
Відчувати шо то неє інше тіло
Від тебе окремо нарізно віділено
а бути душею одним і цілим
божевільно-щасливим чи спокійно-замріяним
от так шоб знати і відчувати
з тобою могла б все життя розмовляти
але скільки там того життя?
Раз і його вже нема…
Краще в вічності поєднатися,
Щоб між зорями із тобою купатися
Коли тіло собі піде годувати
Зелені трави і садки біля хати
Знаєш так гарно раптом зрозуміти,
Що можна суцільно-щасливою жити
Відчуваючи шо ти – то є дім
Й хотіти посадити сад свій при нім…
Приймеш?
21.05.2009
ввійди у мене й залишися
хочу відчути весь твій смак
коли тіла безмежно близько
єдиний творять світу знак
я хочу знати, що з тобою,
я зара, тут, у цю ось мить
єднаю небо із землею
для проростання разом ввись
відкриті очі, вуха, губи,
відкрите все для сприйняття
два простори зрослися разом
для творення свого буття
тому я хочу пам"ятати,
всією суттю відчувати
кожну хвилину проростання
з тобою спільного єднання
і кожний рух, і кожне слово
і подих кожний, все в собі
я залишаю як правдивий
приклад гармонії Землі
де ти є я, і я є ти,
немає двох, а є одне,
в якому все...
червень 2009 р
мій чоловіченьку,
побудеш зо мною ніченьку?
жонко моя,
побуду з тобою я...
мій чоловіченьку,
побудеш зо мною й у днину?
жонко моя,
буду заким не полину...
мій чоловіченьку,
можна з тобою тоді я полину?
жонко моя,
тільки рад з того я...
мій чоловіченьку,
куди ж ми будем літати?
жонко моя,
підем поміж зорі гуляти...
03.10.2009 р.Б.
перше
довго думала чи варто шось таке починати чи нє. бо то багато тут всякого різного кострубатого і необтесаного. але ж подумалося шо все таки мого,нє?
тому най буде. хоч для історії.
самій колись буде цікаво почитати. зберу все в купу. а то ті листки потім гублю, в комп не завжди все записую і потроху потім все забуваю.
отож - моя мініхронологія
а чого калачики? та бо перше ліпше слово яке прийшло в голову і яке затвердив блогспот :)
тому най буде. хоч для історії.
самій колись буде цікаво почитати. зберу все в купу. а то ті листки потім гублю, в комп не завжди все записую і потроху потім все забуваю.
отож - моя мініхронологія
а чого калачики? та бо перше ліпше слово яке прийшло в голову і яке затвердив блогспот :)
Підписатися на:
Дописи (Atom)
