два сни Серафими

тут варто дати передісторію. складалося то всьо певне десь рік часу - заким обдумалося, заким надихнулося, заким втворилося там в середині і стало готове шоб вилитися. а писалося просто - в садку в Радехові, обгризяним простим олівцем на білих листках - чистих з другого боку, на власних колінах.
в НепрОстих сказали дівки - напиши шось як свою біографію на фоні якихось історичних подій, часу чи епохи. ну то я рік їм успішно морочила голову - все мені не йшло, не писалося, аж поки дівки сказали - годі! край - бери і пиши вже хоч шось. а якразім дочитала книжку "Холодний яр" Горліс-Горського, взнала шо сусідку нашу в Радехові (бабка яка яйця і воду зливати вміла) звали Серафима ну то воно всьо так якось склалося шо воно собі і написалося.

Два сни Серафими


Отсе так ніченька! Такая темная і тихая аж серденько спокоєм заколисує... А зорі! Такі, ніби усмішки янголів, блимають і перегукуються помежи собою! О! Чути Хведорихи півень вже на ранок сонце заговорює. Та вже й за ними й инші потягнули своїм сріблом світло виковувати. Ото створіння! Ше й людина вочі не продерла й усе їй ше ніч і невидко, а воно вже чує чи то пером, чи то гребенем своїм червонястим, шо годі ночі панувати і всему в спокої лежати, а тре було би вже й сонце стрічати. Отак глянеш - ніби звичне діло! А як вже з инакшого боку єго викрутиш, то вже й диво Боже!
Отож сиджу собі на призьбі та й так мислю собі про всякеє, що у світі коїться. А чого ж то вийшла було серед ночі? Ой, люде добрії не відьмакувати і не на дощ шептати, бо нігде того не вмілам. Ото старій бабі наверзлось казна що в ночі, так шо вже й знову до сну тую голову не закличеш. Все про теє сновидіння думає: і туди крутить, і сюди. А до чого вона наснилося не вгадає ніяк. Так жи аж на вулицю вивело воно мене. А шо снилось, то вже й не знаю як єго вам розказати і з чогось би 'го зачати аби все до ладу описати, же би не сказалисьте, людоньки, жи стара Серафима на старості з глузду з‘їхала. Піду завтра певне до Шевчихи. Най ми витлумачить шо й до чого. Вона вже ж точно в тому ділі знаїться. Ото було недавне Свиридові нагадала, шо сивого коня водити то до смерті. Так шо ? не проминуло і три дні, як ‘го в лісі деревом прибило.
Так про шо ж це я? Ага про сон свій! Сниться мені, шо ніби я живу на хуторі. Отакечки під лісом, недалеко Медведівки, шо біля лісу Холодноярського. Тай жи не хутір, бо де ж би йому залишитись після тих татариськ червонозвіздих. Бодай їм довіку на граблі в своїх колгоспах наступати !Всіх , холєри ясної, туди позганяли і думають жи з того діло буде! Так ото сниться мені шо живу в хатині у лісі - чи то лісовика чи шо. А я, то не я, а дівчатко маленьке, отак літ з десять певне єму буде, не більше. І так гей би я до него в гості прийшла. Тобто так виходить же сама до себе. Ото заходжу я в тоту хату і дивлюсь, сидить воно собі саменьке та й горішки лісові теребить: хрусь та вибере серединку пальчиками, от тобі ніби білочка! Я до неї: "Серафимо, дитино любая, а чи даси мені кухлик води напитись?" Отак ми з нею при сім, при тім зізнайомилися. Стала я її питати: Чия буде? Звідки родом? Як тута сама жиє? Чи ‘мо дочка лісовика? Та й вона стала мені повідати. Та все дивнеє такеє, шо й на ум собі не приложу. Каже: "Так то й так. Жию, тітко, сама. А звідким взялася? Холодний яр мене народив! Бо кілько вже по сему світу ходжу ні батечка, ні неньки не виділам своїх. А все мене ліс вигодував і викохав, здоровлям і силою налив. Отсе от гляньте якої ліщини мені білочки понаприносили! Всі як один! Йой, то ви ж з дороги і певне зголодніли! А я от така-сяка, подорожньому зуби заговорюю, а не нагодую! То вже звиняйте, тітко! Зара все буде!"
Отак як сказала, так і метнулась до припічка: з одної макітри меду налива, з молоком змішує та й ставить у піч погрітися. А сама шмигом на стрих. Та й вже вниз хутко, а за пазухою ціла купа горіхів. Взяла воно тото все, перемішала, перетовкла і подає мені: "Їжте ж, тітонько, шо мені ліс дарував, то й вам дарую! Не брезгуйте ж моєю медовухою!" Аж і смачне воно було! Вже й шо казать! І я ж господиня бувала - стілько всего наготувалася за життє своє, а таких лигумін шем не їла зроду.
А воно мале сидить собі та й тішиться! Дивиться на мене своїми карими оченятами, а вони вугликами, як тії білочки, так і плигають і аж світяться з радости! Дивлюсь я на них , і не то од сієї потрави, не то од їх душа молодіє. Десь і щастя стілько взялося, і рухливости, і легкости! Ну зовсім тобі сталам, як теє дівчисько мале і шустре. Поки їм, воно все тріпочеться й тріпочеться пташечкою: і тего додає, і до сего припрошує. І все сміється! Да так щиро, же ніби росами бризкає від неї навкруг отим щастям. Попробуй було біля неї і всидь спокійно!
А вона все знай щебече і щебече далі: "Так же до мене було приходить оден лісовик - Марко зветься. Каже , шо знайшов ми в лисиці в норі. Та й взяв до хати сеї. Він же і говорити мене навчив і як люде, і як трави, і як дерева і пташки. І читати, і бачити все довкруг, те ж був він навчив. Добре він на тому знався. Крепко розумний був. То й мене навчив. І я до сего охоча була. Се ж він і корову мені привів. Казав, же би малам шо пити і на чему рости! Бо від води каже не дуже люде ростуть. тілько нею чистяться." "Так де ж зара той Марко?" О-хо-хо..., зналам була, шо воно отак спохмурніє, то вже бим не питала їй тего. Аж до сих пір шкодую. А воно ніби хмару грозову через чоло чорну пустило, блискавиці в очах заграли, і так тихо-тихо, гей-би не зі світу сего:"Повісили... Сповістила мене ластівочка, та запізно...Вже холодного з дуба знялам. Казав він, шо може так теє скінчитися. Казав, жи є люде злі й недобрі, шо в чужий ліс приходять вбивати й забирати. Шо в його ліс вже прийшли, шо й усюде довкруг вони є. Тілько в мене тут в хащах спокійно. Казав, жи хтів мене сховати від їхньої неправди, бо чистеє серденько дитяче маю. Так ось , бачте, сам не вберігся...Але ж чекайте!..." Зіскочила з лави, шусь до куфра, та й вже з його шось несе. "Отсе він мені залишив! Казав берегти і читати. Доки буду читати сею книгу, доти він буде зі мнов ходити. А отсе - оберіг!" Розщепнула сорочину та й показала хрестик різьблений." А отсі от слова мені кожен раз як приходив, то читав. Я вже й напам'ять їх завчила. От лиш гляньте! Скажу і не зіб'юся! Візьміть, тітко!" Дає мені Писаніє Святе, відкриває на Марка 11 і тицяє пальчиком на 22 строфу, де маю її превіряти:"Майте віру Божу! Поправді кажу вам: Як хто скаже горі цій ‘Порушся та й кинься до моря‘ і не матиме сумніву в серці своїм, але матиме віру, що станеться так, як говорить, - то буде йому! Через це говорю вам: Усе, чого ви в молитві попросите, вірте, що одержите, і сповниться вам." "Видите, тітко! Не змилиламся! Добре завчила! Так же ж він мені казав знати теє і в серці своєму носити. Хоч би град, хоч би буря яка."
Так оце ж то я і прокинулась. "Майте віру Божу..." Та й я такою мала була - вірила і шо море можна словом розвести, і шо гори можна словом зрушити, ба навіть мертвого на ноги підняти і хворого уздоровити.І в чудеса Божі вірила, і в Україну вірилам... Думала недарма сини мої пішли під Холодноярське знамено до Чучупаків. Думала жи скоро вернуться і прапор наш таки - синьо-жовтий над школою затріпотить, а тих гаспидських синів витурять з нашого дому. Так не сеє ж і прийшлось... Чи то рано ше до сего було? Чи то віра моя була хитка? Ото-то і є правда і щирість одна на землі, шо в діточок малих. Знають розумом ніби менше, а як глянеш на їхнє серденько, то й мертвого переконає. Так і палахкотить од його світлом і радістю...
Так се ж і в дорослих часом теє серденько дитяче стукотить, то вже їх по очах легко спізнати. Знаю булам в Мотринім монастирі в ті часи, чим могла тим і помагала. Як тепер пам‘ятаю. Принесли було на вечір ранених. А один то й зовсім голову потовчену гранатою мав. Вже й ніби не дихав. Отсе сиджу біля него в ночі, губи водою змочую. Та й чую починає шепотіти шось:"Помоліться зі мною, матінко!" Взялам його долоню, а в самої сльози так і капають (Се ж і моїм соколам міг Бог такую долю уготовить...) Каже:"Боже, прошу Тебе! Не дай стратити світло моїх очей. Але якшо буде воля Твоя на то, то згоджуся з нею. Але прошу не дай стратити світло мого розуму! Коли ж і на то буде воля твоя , єдине об чім молю - Не дай стратити світло моєї віри!" Потім же ж і не довго жив... Таки вмер... Але ж до посліднього віддиху свого вірив!
Ой, людоньки милі, а куди ж моє дитяче серденько запропастилося? На які такі манівці збилося, шо й через хащі до його не проберешся! Занехаяла я стара отую доріженьку. Колись там мальви і рута росли, а теперечки...Ой, недарма- недарма, до себе дитини в гості ходилам... Ой, недарма...Скоро ж бо й перед Богом сповідь за своє життя давати. А шо ж я набула? Лише серце своє пошматоване і порубане на дрантя, поборене сим світом? Не вберегла я , Боже, Твою іскру і Твоє світло...

***
І шо за чуднеє мені все сниться і сниться? Ото було на Юрія снилось жем до себе малої в гості ходила, так теперка на Петра знов теє саме. Чого б то теє дівчисько снилося мені й удруге? Та може нех собі і сниться. Бо так од його на душі легше стає. Вже й нудити сим світом стала, не відала де б його притулитися. Вже й нишком Бога Під штрику просилася. А тутечки од неїних слів і світ веселійший став. Все стараюся зобачити більш як до сего. Чи ніч чи день, а все Божі чудеса! На старості булам звикла до сего і всеньке воно мені буденне було. Але ж яко на єго глянути, то й день на день не схожий. справжнє тобі свято! От шо си значать тії слова в херувимах: "Всякую нині, нині житейську відложім печаль!" Чи то забудь про сії клопоти земні і чвари людськії та й радій світові, співай єму хвалебну. Недаром кажуть, старії люде: "Буде, шо буде. А буде те, шо Бог дасть" А ти людино тільки працюй та й проси Його же би дав твоїй праці добром заквітчатися.
Отсе то знову собі пригадалам та й розговорилася не про теє. Ото стара! Хе-хе! Стала хвілософом на старості літ! Хе-хе! Лутше буду вам про другий сон оповідати. Бо зара ше договорюся до святих янгелів в гості!
Отож бо кажу сниться вона мені удруге. Тая Серафима-лісовичка. Знову я йду до сеї хатинки, шо в Холоднім яру стоїть. Але ж дівчисько теє шо було, то все погинакшало і покращало: підтяглося, розквітло, як маків цвіт в маю. Вже ж єму й десяточок не даси. А десь так під двайцятку буде. Отсе заходжу і бачу сидить за верстатом та й тче собі шось. Та й як і той раз було - лице щастям так і проміниться. До теї ткані, як до дитини, все приговорює, і голубить її : і тут підправить, і тамечки розрівняє. Так, ніби кождую ниточку з серця свого щирого тягла! Вже ж не хтілам її од роботи теї одривать. Сілам тай замилувалася. Ніби й не свитину-сірячину тче, а янголам плаття пишні. Ше й було шось співає собі. А спів той і собі ниточками тягнеться. Та все срібними і золотими: то джерельцем заб'є, то листям ніжно зашелестить, то сонцем заіскриться. Відколим я живу на світі такого не чулам!
"Дай, Боже щастя, небого!"
"Йой, тітонько! Дай же Боже й вам того щастячка!
Такім була запрацювалася же й не угледіла як ви зайшли! То все відколи Зосима мене научила ткати, так було як засяду, то й день і два не встаю од роботи. Все нитки і взори підбираю. Дивіться-но вже кілько рушників і килимів наткалам! А все ж і не всі кольори допасувала і не всі взори перепробувала!"
Отак як вона говорила, озиралася я навкруг у хатині. А воно й справді всеньке рушниками та килимами застелене. Та й якими ж! Один на один не схожі! На тотім півні червонясті зерно клюють собі, а на тім два соколи стоять, і зірочки, і сонця, і ружі, і дрібненькі квіти , ніби роси, а там просто смугами зроблене. Та вже ж і кольори добрала які! Так і грає, і сміється ними! Отут таке, а там вже й зовсім инше!
"Ото , тітонько , зналам же ви прийдете! То й вам дарунок заготовила! А йдіть-но сюди!" І виносить з куфра мені вишиванку. "Дарую вам же би сь те здорові і щасливі були!" Та й зодягає мене в неї. "Все вам найтонший лен вибирала, на росах і сонцю вибілювала, квітами нитки фарбувала. Та все вас згадувала якім ї ткала та вишивала! Просилам в Бога же би вам щастя послав. А ну-те поверніться покажітесь мені! Най ми вами полюбуюсь!" Отак вбрала мене наче тую дівку до шлюбу. Та все щебече і тріпочеться навкруг мене. А я стою гей-би чари на мене напустили які. І дихати легше сталось, і ноги вже й ніби не болять, та й серце не так теліпається, а мирно собі стукотить. А на душі як же ж радісно стало! Стою і усміхаюся! Не знаю до чого стільки радости і щастя на мене найшло. Замалим було не заплакала з теї втіхи душевної. "Так чому ж отсе отак стараєшся кожну свитину, як плаття дорогії прибрати?" "Йой, тітонько, стілько того в людях смутку звідкілясь понабиралося! Глянеш і аж серце жалем стискається. Отсе ж думаю втіху і свято їм зроблю. Хто не зайде, то все чимось обдарую. Вже всенька Медведівка від мене дарунок має, і Мельниківці приходили, і з Грушівки, і з Михайлівки. Навіть був один, то казав же з Чигирина самого! Чуєте! І як вони мене тута у в лісі знаходят! Та сміються все ж з мене! Кажуть же моє ткання помічне їм дуже. ‘Мо воно й так. Біг єго знає. Люблю я теє діло, тітонько, та й людей люблю. То воно певне їм моя любов дається!" Та й регочеться собі!
На тім і проснулась. Боже, чи то справді так буває, же ткання помічним стає? Чи то тілько вві сні мені такеє наснилося? Та все чи буває чи ні, а неньчин рушник до сих пір бережу. Було гляну на него і веселіше на душі стає, і все зле, шо було стрітилось, то забудеться. І спокійно, і любо на серденьку стане. Ніби справді мати пригорне...А ше як запах його вдихнеш рум‘янковий! Йой-йой! То й помолодішаєш було.
Бо то певне так і мало би бути же би людина в праці своїй кохалася і пісня з єї лилася. То вже би так вилеліяли і виплекали кожду річ і справу, шо би й дійсно воно душу твою мало... То й горя певне зара стілько від того же праці своєї люде не люблять. Позганяли їх в тії колгоспи і хвабрики - ні світу тобі, ні просвіту не видять, де вже там про душу говорити... Добре жи я стара туди ходити не дожила. Маю собі тутай саду троха, ше й квіточок було понасаджую в нему, шо й ніде ступити. Тай отак то і живу.

***
"Шо ви кажете, Зосько? Невже Серафиму гарештували? Який же вона "ворог народу" в свої 99 літ? Зовсім з глузду з‘їхали, вар‘яти! "
" Та кажуть, же вона на людей ману наводила. Дітям про Бога говорила. І на колгоспи наклепи було зводила. Чесний трудовий люд баламутила!"
"Та й з чого вона жила, ви мені скажіть? Синів же її , тих бандітов, ше в трийцят семім забрали? Шо їй Бог манну з неба сипав? Не гинакше як крала!"
"Та побійтеся Правди, Стефо! Де таке на стареньку наговорювати! Та й хіба шо зле було робила? Ше й дітей всіх з вулиці до себе в сад брала та й до праці научала все було квіти з ними садила! Де ж тут протизаконіє?"
" Ото вже мені не кажіть! понарозводила того зела! Не гинакше як наркоманом була! Ше й все так дивно собі усміхається чи болить де їй, чи колить. Тішиться вона світом!"
"Ха-ха-ха! Серафима наркоманка! От ви й Стефко вже і придумали! А діти, то теж певне наркоманами будуть ? То й вони ж світом тішаться!"
" І нащо було стареньку в тюрму забирати! Вже ніц серця немают. Була би вже вмерла хоч в своїй хаті! Так ні і того людині не дают! Коли ж вона тота правда на світі запанує!"

***
"Дякую, Тобі Боже за те, жи ня не покидав у життю...
Дякую, же кождим днем твоїм тішитися помагав чи то зле мені було, чи то радісно...
Дякую жи благословляв і настановляв мене на правди шлях...
Дякую, жи правди і щирости не стратилам. і ні на кого наклепу не зробила, і нікого не довелам у кримінал ...
Дякую, же духу моєму міць подарував, а коли її часом і тратила, то в поміч мені ставав...
Дякую, Тобі Боже, жесь не дав стратити світло моєї віри дитячої...
Дякую, жи в праці утіху свою знаходила...
Дякую, жи не дав мені себе малу і чисту серцем забути...
Поможи ж мені прийняти сеє останнє випробування і гідно стати перед Тобов...
Поможи ж мені від Тебе в лиху годину не відректись...
Поможи ж мені до останнього віддиху мого вірити в безмежну людську доброту...
Поможи мені вірити ув воскресіння України...
Поможи жеби віра моя здійснилася...
Амінь"

Серафима
місяця вересня 27,
1963 року Божого