вело подорож в еко поселення Ромашки

знайшла записи з червня місяця. кльов було! :)))

Ну а тепер набагато цікавіше – мандрівка в Ромашки. Я їхала типу на день. Бо у вівторок мала йти на малювання. Тому дуже багато речей я зі собою не брала – дощовик та й светр. (бо тут в ночі преред виїздом була така зливисько! З блискавами і громами!) в електричці я познайомилася з дядьком який мені здав всі точки , де в якому лісі під Києвом є суниці, де малина, якою електричкою їхати по чорниці  так шо ми собі так сиділи і тринділи гарно. Потім я вийшла в Миронівці і якось пожаліла шо взяла штані а не шорти – сонце пригрівало добряче. Але настрій був дуже файний, тому штані гарно підкотилися, шкарпетки знялися і їхалося весело. Взагалі якесь відчуття повної свободи коли їдеш отак от собі в незнайомому містечку на велику  так я чемно їхала, дивилася на всі боки аж до повороту на Шандрівку. Взагаліто на карті треба було їхати ще трохи далі і повертати ліворуч наступний поворот - вже з Маслівки, але я думаю а шо мені? – скорочу! Ось і табличка є 11 км до Шандрівки! І я повернула. Попридорогу росло купа черешень, морви, абрикос. Єдине все ще не достигле, але то не заважало зупинятися біля кожного на вигляд достиглого дерева, щоб його обскубати троха . так я доїхала до перехрестя. Питатися куда їхати я шось не захотіла тому поїхала направо. І тут почалося. Їду, їду –дивлюся – О! Маслівка. Їду далі., в надії шо там таки буде поворот на ту Шандрівку. Проїжджаю в кінець села і бачу шо я знов виїхала до траси з якої шойно з»їжджала вліво, тільки троха дальше . Ну думаю, не біда, поверну назад селом, а там точно буде якийсь поворот. Так я вернулася в інший бік села . доїхала до закинутої ферми всенької оброслої бузиною, зробила коло пошани навколо неї – дороги не знайшла. І тут таки вирішила - ладно так і бути запитаюся в людей. Ну шось там мені розказали, шось я зрозуміла, шось нє. Але якось виїхала на таку грунтову польову дорогу, яка за моїми припущеннями мала вивести до траси, яка вела на Шандрівку. Їду я нею, їду. Гарно так – тут соняшники ростуть, там кукурудза, пташки співають, сонце світить! Краса! Після години такої їзди я вже менше розглядалася на соняшники і кукурудзу, а більше шукала очима ту трасу, яка мала точно бути поряд паралельно моїй польовій дорозі. Проїхала ше хвилин 20, виїхала до якогось перехрестя в полі. Їхати в глиб було даремне, тому звернула наліво – типу в напрямку траси. Тут вже їхати стало не так легко як було. Сонце вже не так радісно припікало. А добряче шкварило. Ноги вже троха втомилися. Але я собі казала, шо от-от вже зараз виїду до траси і там відпочину, поїм і т.д. траси не було ше годину катання… врешті я заїхала в якесь село. Чисті поля-степи змінилися на красиві і пишні зеленим яри , балки. Тут я теж вперто не питалася куди ж дальше а впевнено , гордо і троха втомлено їхала наліво. Знов виїхала до якоїсь старої ферми. Почала відчувати шо моя карма – кружляти навколо закинутих корівників. Це ше більше спонукало їхати і тікати від них, але дороги я таки вперто не питалася. Сонце вже так шкварчало на голові шо можна було смажити яєчню ( я звичайно не взяла ніякої кепки чи чогось такого), руки почали давати знати, шо футболка на короткий рукав, то не така вже й хороша ідея для катання по степах. Я виїхала до якогось цвинтару. Потім спустилася лісами вниз. А потім невтерпіла і таки запиталася в баби з дідом в першій же ж хаті до якої виїхала, КУДА МЕНІ ЇХАТИ? І ДЕ Я Є??? виявилося шо то Березняки  троха зовсім так НЕ близько від Шандрівки  діватись було нікуди. Вже заходило за полудень, а я ще пів дороги не проїхала. Тому з гордим і втомленим писком, поцарапаними в лісі підсмаженими на полях руками я поїхала в напрямку, куда сказати той дідо і баба. Ти собі не уявляєш яка там краса! Такі балки! Така зелень! І таке відчуття шо це село просто на краю землі!. Там головна вулиця села – то грунтова дорога , навіть не дорога а зелений тунель – зовсім як в лісі!!!!!! І ти їдеш і треба нагинатися шоб проїжджати під тими кущами і гілками дерев!! Якесь відчуття шо ти в зовсім іншому вимірі їдеш… короче ше добру годину я виїжджала з тих Березняків до траси на Шандрівку. І таки виїхала  щастю не було меж! Але тішитися довго не приходилося, бо вже й на вечір скоро почне заходити, а я ше досі яких пів дороги проїхала. Виїжджати під горбочки правда сил теж не було. Тому я забила на честь ровериста початківця – і тягнула роверка під гору важко дихаючи, тихо посопуючи бурдова як маків цвіт. В Шандрівці я нарешті дозволила собі зупинитися. Відпочити, пообідати, попити холодної води з криниці, вмити зіпрілого наніц писка, і полежати пляцком на дерев»яній лавці. Ну і дальше знову вперед. Степ продовжував пахнути травами, бузиною і лохом вузьколистим (я перше думала шо то обліпиха, бо воно має схожі сіро-сріблисті листочки , але то типу дика маслина. і пахне воно просто блаженно! там тих дерев досить багато росте.) Сонце продовжувало припікати, очі ше встигали любуватися вигинами ярів , зарослими кущами і деревами. І хоч втома заважала тішитися на всі сто – широкої либи щастя на писку не було - , але воно таки було в середині. І до Ромашок залишалося якихось 14 км. Знов спуски з вітерцем з горбів, і довгі підйоми пішки пліч-о-пліч з ровером. І нарешті табличка «Ромашки 1» і проворот на ліво. Потім я ще з пів години лазала по селі і шукала тих поселенців (нагадую, шо села там не такі шо все на долоні, а такі наче сховані десь глибоко в лісі – кругом кущі, і тих малесеньких біленьких хаток навіть не видно.) врешті мені сказали йти до Олі І Петра і я повалила до них.
Заходиш стежкою на подвір»я і випадково зачіпаєш головою такий дзвіночок підвішений до гілок куща- дзелень… досить незвично, несподівано і водночас загадково-гарно чути такий собі дзвінок. Видно глиняну хату, гарне обмазане глиною місце на вогнище, обтесані коріння дерев, стіл вистелений лопухами, але господарів не було… але так як далі йти уже не була годна то так і сіла на стежці при хаті. Скоро прийшла Мар»яна (дівчина, яка ще тут не живе але приїжджає на місяць два сюди гостювати) і сказала, шо всі мабуть на озері, тому пішли купатися. Купатися то було якраз те про шо я найбільше мріяла, тому ясно шо я згодилася. Так гарно коли плаваєш вся голенька в воді (в них там ніхто не кремпується і купатися голим звичне діло), і ловиш на собі течії то теплої нагрітої води (озеро там не дуже глибоке), то холодні джерельні потоки , а вітер завіває запах того лоху, який росте кругом озера і ти не просто вдихаєш повітря, а зразу той запах і почуваєш себе немовлям в якомусь до родильному просторі. Купалися ми там довгенько. Потім прийшла ще Камілла і ми пішли до неї в гості. До неї якраз приїхала в гості мама, сестра і вона нас частувала зупкою овочевою і млинцями дуже смачними печеними на вогні. Потім ми пішли допомогти їй посадити помідори, а потім я знов вернулася до Олі І Петра (все таки я ж напросилася до них ночувати, та й вони найдовше живуть в поселенні – 5 років, навіть мають Улянку якій вже 4 роки ). Я побалакала троха з Олею, розпитала як вони так вирішили поселитися, подивилася на їхні городи, подивилася кругом в хаті, мені показала Оля де я буду ночувати – в хаті на долівці обгороджена гілками дерев площа, на якій купа пахнючого сіна  потім ми знов пішли купатися. Я ше познайомилася з Юрою – він теж приїхав наобум сюди на оглядини з Дніпропетровська. Правда на довше – на місяць цілий. Потім почало збиратися на зливу і ми пішли до хати спати. На сіно мені як початківцю ше дала Оля ковдру, в ногах влігся їхній чорний кіт Марсель, тому якби не комарі і переповнена враженнями голова, то би заснулося зразу. А так ше лежалося і переварювалося всі події, враження…
Спала я звичайно довгенько, Оля мене розбудила коли сонце вже було ген в горі. Я зразу побігла до озерця, скупнулась і почалапала збирати манелі і рушати – мала надію таки встигнути ввечері на малювання в Гончара. Ми ще постояли поговорили троха – Оля розказала, шо буде пекти хліб, , потім якось так промайнуло, шо до Ржищева ближче вертатися ніж до Миронівки, ще раз зі всіма попрощалася-подякувала І поїхала. ото часом кажуть з новими силами, але ніфіга. Не тут то було. Їхалося чомусь ще важче ніж учора. Мабуть занадто сильно я встигла розморитися. Хоча до роздоріжжя Ржищів-Миронівка я заїхала всього за 45 хвилин. Зупинилася подивилася на карту і виявила шо до Ржищева таки дійсно ближче. Тому вирішила їхати туди. Дорога була на щастячко рівненька – горбів було менше, обабіч росли дерева і давали живлющу тінь на мої підсмажені руці і писок. В животі тихо бурчало і прагло поживи , чим і підганяло крутити ногами енергійніше до найближчого села і відкритого в ньому магазину. Після півкілограму свіженьких полуниць педалі крутилися розважніше і швидше. Кілометри минали один за одним і тут – табличка Ржищів. Ура! Я зупинилася перед в»їздом в місто, витягнула карту, щоб глянути кудою тут їхати до електрини і … кульмінація всіх пригод… виявила, шо до Ржищева то звичайно ближче, але тут НЕ має ЖОДНОЇ колії, рейки чи електрички!!! і хоча Ржищів досить гарне містечко (їдеш так з гори, а внизу – Канівське водосховище –так ніби море! Краса!), але я була готова від такого «зворушливого» відкриття цілувати себе в дупу. Мене пробивало мало не на істеричний сміх – до найближчого райцентру Кагарлик, де Є електрички на Київ ще якихось 21 км… дальше пішов найважчий шмат маршруту… я ледве перебирала ногами, ледве витягувала ровера на наступні горбочки, які ставали чогось вищі і довші, і час від часу просто падала пляцком на траву в тінь на узбіччі, нерухомо лежала і втикала… якось я таки добралася до того Кагарлика (навіть на диво швидко – за якихось півтори години), приїхала на вокзал десь коло першої ( а в них вокзал, це ще 7 км за містом) забігаю в каси і виявляю, шо найближча електричка аж в 17.11. тобто мені ше чотири години втикону на краю світу гарантовані я її дочекалася, встигла за ту хвилину яку стояв потяг на зупинці затарабанити себе і ровера, вже добряче обляпаного засохлою грязюкою, всілася і тільки тихенько підсміювалася при згадці себе на в»їзді в Ржищів  таких пригод я вже давно не мала…
Справжнє щастя мандрівки я змогла оцінити лише наступного дня. і хоч вона вдалася досить важка для мене фізично, але вона мені була потрібна. Я люблю знати , шо ше можу підірватися і податися в такі собі непередбачувані мандри, коли кожна нова людина – то знайомий і помічник, коли весь світ тобі дома, і я навіть рада шо через таке от не обдумування і «скорочування» маршруту я врезультаті проїхала вдвічі більше, ніж мала, ще й не плановано заночувала собі. Бо хоч і втомилася, зато скільки ж я всього нового побачила!!! Скільки зрозуміла!! Шо часом не треба гнати, спішити. Шо взагалі не треба шось робити, коли ти перед тим його добряче не обдумаєш. Не побачиш і не уявиш кінцевого пункту призначення і своїх дій в ньому. І ше – ніколи не варто спішити кудись попасти тільки через те, шо то заплановано раніше. Якшо тобі добре тут і зараз, то лишайся тут і зараз. А дальше сама відчуєш коли вже варто рушати далі…
Такі от історії. Троха довгі вийшли. Але вже хай так буде як є.