Київ-Мінськ. Мінськ-Київ. дороготерапія

їхала туди зара стопу - самого процесу мандрування. бо то дійсно є дороготерапія - вчишся відчувати, довіряти світові, людям, простіше ставитися до всього, не сприймати все надто важливо.ну і я вже переконалася, шо дорога - то відображення внутрішнього світу, такий собі мікропрогон твого життя зараз. і тому якшо з"являються якісь заплутанні ситуації, емоційні бурі, ше всяка фігня, то дорога - найкращі ліки шоб зрозуміти шо робиш не так, проробити ті життєйські ситуації і більше не напрягати ними ні себе, ні людей довкола.
тому на сам процес їждження виділила багато часу. планувала день їхати до Мінська, там заночувати і зразу ж наступного дня вертатися. але несподівано в ніч перед виїздом виявилося шо ми на 8 березня не працюєм, тому з"явився ше один день шоб пошлятися по Мінську, і довше погостювати в Катрусі і Дем"яна.

в суботу в восьмій ранку була вже на трасі за м. Лісова. зразу ж пощастило. по дорозі до Чернігова довше 5-7 хв. не чекала на машину. за півтори години вже в"їжджала в Чернігів. підбадьорена таким вдалим початком, завтикала сказати водію, шоб мене висадив на окружній Чернігова. пригоди почалися :)
завезли мене аж до вокзалу. ну думаю, нічого , це теж позитивно - можна попісяти на вокзалі культурно в туалеті,а не в кущах на трасі при морозі. а там швиденько пройдуся до окружної. Чернігів все таки менший за Київ. ну а звідти до Гомеля - рукою подати, ну а там вже й Мінськ близько. чемно вийшла на кільце перед вокзалом, спитала в який бік до Гомеля і повалила. першу годину йшлося просто прекрасно - морозець, світить сонце, йдеш собі ставні роздивляєшся (такі гарні до речі ці хатки з віконницями). з кожною наступною табличкою - "Гомель" тішишсь - о ну то вже близько. потім усмішка завзяття і бадьорості почала потроху сповзати з фізіономії, в ногах відчувалася втома (давненько я не мандрувала), в мозку набридливо виникали бунтарські думки - ну скільки вже можна йти тим Черніговом! і я почала подумувати може б то на якусь маршрутку сісти і доїхати на край міста. але ж нє - то ж принципово - тільки спином! ну і крім того тож не далако - я ж вже дві години отак от чалапаю. не може ж Чернігів бути аж таааким довгим.
врешті навіть Чернігів закінчився (але якшо хтось ше так завтикає як і я і поїде в центр, то сідайте на 42 маршрутку - вона їде до тублікарні, яка вже на окраїні міста, а звідти до поворота на Гомель, яких 20-30 хв.) вибралася я на ту трасу. рада як слон. думаю ну от тепер застоплю якусь фуру аж до Мінська. почала пиняти. і надиво шось вже не так щастило. зупинялися якісь три машини. я питала чи до Гомеля підвезуть, водії здивовано і мило усміхалися і казали - "нє-нє! ми аж туда не їдем!" тому я йшла далі. (бо то все таки зима - стояти, то є мерзнути. та й чекати я не дуже люблю.) дорога. сніг. і ліси. дуже гарні соснові ліси і де-не-де березові гайочки. сосни хоч і молоді, тоненькі, але ті такі їхні світлі стовбури і пухнасті гілочки то шось...дуже красиво коли світить сонце на світлі стовбури сосни і здається шо вони палахкотять, такі теплі-теплі робляться, коли на них дивитися...
все це звичайно дуже добре і дуже красиво, але третю годину йти пішкарусом вже потроху набридало і доїхати нині ввечері в Мінськ здавалося вже не дуже то реальним. починали з"являтися думки - ну до Гомеля зрештою можна і пішки дійти на крайняк - подумаєш яких 90 чи скількись км, а там казали є в кого заночувати. але чим я і люблю дорогу. тим шо тут варіантів не так і багато - або тебе везуть, або ти стоїш чекаєш, шо підвезуть, або ти йдеш і чекаєш шо тебе підвезуть. все. тому все не так безнадійно, залишається просто йти і надіятися, шо мусить же тобі трапитися машина якась. хіба нє? крім того ше час від часу траплялися між тими Поліськими лісами села. а село - то можливість напроситися до когось на ночівлю і вечерю.
врешті одна спинилася. якийсь дядько їхав в Оршу, тому міг запросто підвезти мене до Гомеля. на кордоні я не вимахувалася і почекала тих пів години поки пройшли таможню. (хоч пішки можна було б і швидше, але я була не проти посидіти трохи часу відпочити собі в теплій машині). так доїхала до окружної Гомеля (а окружна там ого-го-го! просто довжелюча). і о диво! знов почало фартити. машини зупинялися одна за одною, і швидко я вже була на повороті на Мінськ. тут пощастило остаточно - застопила машну вантажну, яка їхала аж до Мінська. тоум решта 350 км собі каталася і каталася. аж почала було подумувати шо ж це за їзда стопом - стільки часу в одній машині. як в таксі. але коли почало вечоріти, а ше падати сніг, довкола були або поля або ліси, і дуууже мало сіл (в Білорусії дійсно мало сіл, і вони більше схожі на хутори, але багато лісів) я зрозуміла як же ж мені пощастило, шо я собі їду та й їду. хоч і повільніше, ніж легковою, зато прямо в Мінськ і без зупинок. тому собі сиділа в теплі, тринділа з шофером і намагалася НЕ заснути. совість не позволяла - той шофер зупинився мені аби мати з ким балакати шоб не заснути - він вже їхав з третьої ранку. тому я була б свинючкою якби захропла.
Пів дев"ята вже була біля станції метро Могильовська. там мене чемно підібрали і відвели на квартиру на чаювання. потім ше гостювання до рання, цілий день розслабону і знов в дорогу

зранку прокинулася в шостій і вже було видно шо день буде кльовим. десь на обрії з балкону вже проглядалося сонечко. Катруська мене смачно нагодувала, забезпечила канапками і відправила. біля того ж метро дочекалася автобуса 110, і як мені радили за інструкціями доїхала до повороту на Сосни. а там - краса!!! морозець десь до 10, сонце сліпуче, білющий сніг і довга дорога!!! шо може бути краще?
хвилин через десять зупинилась машина і вперед їхалося в такий чудовий день легко і швидко. не доводилося чекати довше 5 хв. до роз"язки Мінськ- Могильов-Гомель долетіла як птичка. потім поки зійшла з моста, дожовуючи канапку, на трасу до кордону, вже й машина під"їхала. білий далекобійник. я навіть рукою не встигла махнути, він сам зупинився. виявилося шо то дядечко з Одеси, який віз цілу фуру апельсинок в Могильов і тепер от вертався назад додому. Тому сказав шо радо підвезе аж до Києва, якшо не буде черги на кордоні. тому я собі їхала, наминала апельсинки, і тринділа. дядечко виявився досить веселим і позитивним. і надиво як на дальнобоя інтелектуальним (не матюкався, не слухав шансону, і т.д. :)))
але на кордоні було трохи черги і я вирішила шо швидше пішки перейду і там вже до києва яких три години їзди і буду в дома. тому обмінялися телефонами з цим дядечком на всякий якшо я не сяду ні на шо. і я повалила. в 13.03 я вже була на рідній Чернігівській землі. (до речі перетинала кордон разом з гастрольним автобусом Рамштайна і потім мало їх не застопила :) і повалила я час від часу махаючи рукою машинам. настрій був чудесний, погода теж, а кругом такі ліси! від них аж віє неторканою природою, якоюсь первісністю. тому я йшла, роздивлялася на дерева, небо і раділа. якось так кльово було. так пройшла годину. ніхто навіть і не думав зупинятися. але часу ше було багато, і мені подобалося йти серед тих лісів диких, тому я не надто переймалася такою дрібницею. та й поки отак от йдеш, то є купа часу подумати. або просто зупинитися і слухати глибоку тишу тих лісів і боліт. або співати поліські веснянки і слухати як те Гу-у-у!!! відлунюється луною.
пройшла друга година. далі ніхто не зупинявся. дійшла до першого прикордонного села - Нові Яриловичі. і далі знов траса через ліси. їхали звичайно автобуси і маршрутки, які можна було б легко спинити. але ж то не за тим ішла, нє? та й той дальнобій з Одеси задзвонив і сказав шо вже пройшов білоруський кордон і скоро пройде український, і шо якшо я й далі ні на шо не сяду, то він мене підвезе. тому надійна опора була. і згодом я просто забила стопити. йшла собі і йшла. ноги вже включилися в режим "мандрівка". втома стала приємною і не відчувалася, бо очі і вуха вже порозбігалися собі по довколишніх місцинах, і їм було якось начхати на втому. тим більше шо було важливіше завдання гріти руки час від часу, які анвіть в рукавичках чогось мерзли собі.
потім пройшла третя година, четверта, п"ята... ліси не закінчувалися. селом і не пахло. ніхто не зупинявся. вечоріло. почала відчувати - шо он воно - дороготерапія, он те мікровідображення життя. легко довіряти дорозі, коли тобі спиняються нечекавши і 5 хв, коли ранок, купа часу, є шо їсти, тепло, коли все вдається. а як довіряти коли вже он шосту годину йдеш по трасі вже в темноті, з напівпромоклими ногами, змерзлими руками, і до села ше ого-го! і тут розумієш, шо насправді легко. бо в такі моменти включаються резервні сили. і починаєш відчувати шо сильніша ніж думала. бо всеодно нікуда діватися і тре шукати вихід: або дійти до вечора таки ше тих 20 км до найбижчого села, заночувати і їхати вже зранку, або таки дочекатися того дальнобоя і потихеньку приїхати з ним в Київ, або наполегливо продовжувати стопити і надіятися на який-небудь автобус. не стояти ж і ревіти посеред траси зимою чи будувати хату на найближчому придорожньому дереві? :)
так і в житті. розумієш шо є певні паузи. шо часами все раптом ніби руйнується, осипається і йде під воду чи просто завмирає. а ти себе відчуваєш занадто старою і слабкою аби все почати заново, бо вже бракує довіри, бракує завзяття, бракує оптимізму, бракує віри в себе, ти нічого не знаєш, не можеш зрозуміти чому раптом перестало щастити, і шо ти робила не так, і взагалі губишся, залипаєш як муха в меді і не знаєш як з того вибратися. але дорога вчить - це не кінець. бо завжди є вихід. і то не один. бо в кінцевому результаті все буде як завжди добре, навіть ідеально. бо просто інакше не може бути. не має іншого виходу. втома забирає всі емоційні бурі, надмірні важливості. оте - "мусиш, бо ж не вертатися назад" - дає несподівано додаткових сил. і раптом стає радісно-радісно,і спокійно-спокійно...

зупиняєш автобус і доїжджаєш до Чернігова, а там і до Києва.
так. то не так як планувалося. то не за принципами стопщика. але часом варто вирішувати чого ти дійсно хочеш - чи вперто притримуватися принципів, чи вчасно добратися до цілі.
так. ти втомлена, зморена, змерзла, голодна. але траса схожа до гір - коли йдеш-йдеш промокла, вся обляпана болотом,втомлена здавалось до краю,ледве переставляєш ті ноги, і вже навіть не відкриваєш писка аби говорити, мрієш про ванну, гарячий чай і сон. і раптом приходиш на місце стоянки. і бачиш ТАКЕ небо! все всіяне зорями як гронами. таке близьке, безмежне, глибоке, чисте, мерехтливе і спокійне. шо все інше стає просто дрібницями, які не мають жодної ціни. бо он тут воно ЖИТТЯ - над тобою, довкола тебе... он тут воно - дійсно ШОСЬ ВАЖЛИВЕ.

я вдячна дорозі за всі уроки. я щаслива, шо все було так як було.