***

навіть і не вірші, а так - слова навіяні осіннюю...


я мала свій клаптик землі,
на якому росла моя яблуня.
сьогодні осінь.
я прийшла як завжди
побачити яблука
червоні і стиглі.
(я так завше робила
під осінь)

але сьогодні інша осінь.
зовсім не така як була
торік чи рік позаторік.
вона не принесла яблук.

я стояла і бачила як
моя яблуня злегка
змахнула зеленими крилами
(листя восени легеньке як пір"я,
навіть, коли ще зелене)
і полетіла до неба...

а яблука зелені
хиталися в повітрі,
ніби втішали мене:
"прощай!...так треба..."

Подруго, небо!
прийми моє щастя зелене!
бо певне,
то не моя яблуня,
раз вона полетіла
птахом до тебе,
повна яблук
іще зелених...

І як же ж я раптом здивуюся і зрадію,
коли на мої
ще не розталі весняні сніги
раптом впаде злива червоних яблук
твого достиглого щастя...

я їх повизбирую геть усі
в поділ весняної сукенки.
сяду на клаптику землі,
де колись росла-була
моя-не моя яблуня
(та, що птахом зеленим
злетіла раптом до неба.
коли прийшла
несхожа на торішні
осінь)

і обережно буду їсти червоні яблука
ретельно складаючи в лівий кулак
чорні зернятка.

бо ж треба посадити
твоє достигле щастя,
щоби воно розросталось...

дякую, подруго небо!


***

стояла.дивилася. виглядала. чекала.
постать твоя за небокраєм то виринала,
то знов зникала.

ось ти ідеш. ближче. ближче.
ось ти вже майже прийшов.
простягаю руку, щоби сказати "здоров"
і торкаюся дзеркала...

обертаюся - пізно...
надто пізно....
сонце,
те що якраз заходило,
освітило тебе,
того, що йшов
в іншому напрямі - кудись від мене.

і сховався за обрій - кричи-не кричи -
не чути голос аж так далеко.
просто варто швидше було
виявити і відкинути дзеркало...

28.09.08 р.Б.